З давніх давен наших пращурів годувала земля. Тому люди завжди ставитися з повагою до землі-годувальниці, любили її. Багато українських традицій і свят тісно пов'язано з землею та роботою на землі. Це - частина нашої культури, нашої спадщини. Оранка, посівна, жнива з прадавніх часів йдуть одно за іншим у вічномі колі, якому немає кінця.
Труд на землі завжди був дуже тяжким, але почесним. Саме труд хліборобів усіх годував, і якщо не родив хліб, починалося лихо. Тому у народній пам'яті праця на землі завжди сприймалася як вкрай важлива.
Навіть тепер, коли на село прийшла сучасна техніка, земля - не просто засіб виробництва. Якщо не любити землю, ставитися до неї суто утилітарно, то вона може перестати родити. Щоб земля добре родила, її треба любити і піклуватися про неї, як це робили наші пращури. Тим, для кого вона залишається годувальницею, земля неодмінно віддячить добрим врожаєм.
Рідною є для нас земля, де ми народилися. Цю землю не вибирають, як не вибирають батьків. Це скарби, даровані Богом. Я не розумію людей, які кидають свою батьківщину і шукають щастя в чужих землях, знаючи, що рідна країна потребує їхньої любові, праці, відданості. Любов до батьківщини називають патріотизмом. Це дуже сильне почуття, яке дає людині можливість витримати складні випробування, перетерпіти лихоліття, зробити подвиг в імя свого народу. «Чому, сказати, й сам не знаю,Стежина в ріднім краї...Наша земля — Україна. Любити її — це значить кожним своїм вчинком, кожним помислом вірно служити їй. Мало говорити, що ти патріот, — треба бути патріотом. Для когось- це вулиця, де пройшло дитинство, для когось- великий двір, де вечорами звучала гітара і мелодійний голос співав про перше кохання, для когось- це звичайна сільська хата з кущем калини під вікном, з чорнобривцями, які посіяла мама, з рушниками в кутку над образами. Мій образ рідної земліРідна земля дорога для нас і тим, що жили тут наші предки — горді і волелюбні, які не віддали свій край чужоземним загарбникам-завойовникам. Кровю своєю, своїм життям захистили його, передали нам у спадок як дорогоцінний скарб, зберегли для нас рідна мова — співучий, неповторний і чарівний. такими задушевними рядками висловив поет-пісняр Андрій Малишко глибоке синівське почуття любові до своєї землі, яка зростила його, вивела в люди, навчила любити життя, працю, природу, пісню, мову...У кожного вони свої, неповторні, але однаково дорогі. Рідна земля — наша мала батьківщина, де ми вперше почули мамину колискову, пізнали перші радості і перші сльози, перші перемоги і поразки...
Діалог про Шевченка- Привіт! Що читаєш? - Привіт! Та ось «Кобзаря» придбав на вихідних. Не можу відірватися! - Мені теж Шевченкові вірші подобаються. У них є щось особливе, якась душевність та мелодійність. - Так, вірші чудові. Шевченко – справжній талант. Я ось міркую, як нам пощастило, що його помітили, викупили з кріпацтва, так, що він мав змогу опублікувати свої твори! - Так! Хоча, якщо я не помиляюся, спочатку його помітили як художника, через хист до малювання викупили та до у навчанні. - Так і було! Ось так таланти врятували людину від тяжкої кріпацької долі. - Це правда. Проте сам Шевченко все життя вболівав за кріпаків, ніколи не став байдужим. Уся його творчість – це ніби заклик звернути увагу на тяготи та нещастя людей, яких нікому було захистити. Йому боляче було бачити такі людські страждання в рідному краї, на рідній землі. - Та й у нього самого доля непроста була. Мабуть, коли людина на власній шкурі відчула, що це таке – неволя, бідність, безправ’я, вона не може бути байдужою. - Поезія була його виразити свої думки, почуття, ставлення. Це те, чим Шевченко міг зарадити – змусити своїх читачів відчувати. Тобі ось який вірш найбільше подобається? - Ой, та я й не знаю, багато їх! «Лілея», «Сон», «Гайдамаки» та інші. А ти бачив картини Шевченка? Як тобі? - Бачив деякі, і картини, і малюнки. Вони дуже майстерно виконані, такі гармонійні. Він і портрети малював, і пейзажі. - Так, дійсно талановита людина талановита в усьому! Це викликає захоплення! - Згоден!
Колись, коли сонце розкидало свої промінчики по землі, у садку росла гарна клумба. І була там єдина, найкрасивіша квітка-фіалка. Завжди, коли хтось проходив біля неї, усміхався. Фіалка завжди вважала, що вона своєю красотою керує усім, що біля неї- водою, сонцем, хмарами. Але, одного разу, про це дізналася вода і дуже образилася на фіалку, бо та не слухала її, що та дає їй життя і красоту. Наступного разу, сонце знову пестило землю своїми променями. Але у цей раз, коли хтось проходив біля клумби ніхто не посміхався. Фіалка вмирала. Вона не знала чому, кого біля неї нема? Глядь, сонце є, хмарки теж, немає тільки водиці. І тільки тоді фіалка зрозуміла, що робила вода для неї. Рослина звала її, звала, а вона не приходила. Квітка, вже давно розчарувавшись, почала помирати. Однак, вона почула, як з весеою пісенкою до неї прямує її подружка-вода. Як тільки вона прийшла, фіалка відчула сили, і стала буяти своєю красотою. Більше вони ніколи не розлучалися, фіалка зрозуміла, що дружба-це найголовніше. Що маючи дружбу, ти маєш все.
З давніх давен наших пращурів годувала земля. Тому люди завжди ставитися з повагою до землі-годувальниці, любили її. Багато українських традицій і свят тісно пов'язано з землею та роботою на землі. Це - частина нашої культури, нашої спадщини. Оранка, посівна, жнива з прадавніх часів йдуть одно за іншим у вічномі колі, якому немає кінця.
Труд на землі завжди був дуже тяжким, але почесним. Саме труд хліборобів усіх годував, і якщо не родив хліб, починалося лихо. Тому у народній пам'яті праця на землі завжди сприймалася як вкрай важлива.
Навіть тепер, коли на село прийшла сучасна техніка, земля - не просто засіб виробництва. Якщо не любити землю, ставитися до неї суто утилітарно, то вона може перестати родити. Щоб земля добре родила, її треба любити і піклуватися про неї, як це робили наші пращури. Тим, для кого вона залишається годувальницею, земля неодмінно віддячить добрим врожаєм.