Вірний Петрів кінь Буланко мчав по високій траві. З-під його копит, розправивши рожеві й зелені прозорі крильця, бризкали на всі боки коники. Комах зносило вітерцем, і вони розсіювались далеко довкола. Кілька разів з-під самих копит мов хто викидав здоровенних зайців. Не раз із густої трави сторчма злітали розпасені куріпки.
Ребро пагорба високо знеслося вгору, і перед вершником відкрилася поросла деревами долина. Петро спрямував Буланка пологим схилом праворуч. Хоч кінь мчав по траві, було видно, що під ним широка справжня стежка.
Стустившись з пагорба, Петро пустив вірного Буланка тихою ходою. Може, кроків зо двісті протюпав кінь, тоді заіржав. Десь за зворотом відповіли слабким переривчастим іржанням. Петро підняв лук і почав напинати тятиву.
Ось крутий зворот стежки. Межи кущів тьопає кінь половий. Голову опустив, порваний повід волочиться. Кульбака на коні скособочилась у правий бік, з неї стирчить дві стріли.
То ж Степанів Лиско! Не дався татарам! Бродить степом, сумує за загиблим господарем...
Підігнавши Буланка до охлялого коня, Петро зістрибнув. Погладжуючи замордованого Лиска, вийняв з його загноєних губ вудила. Розстібнув підпругу, зняв сідло, повиймав татарські стріли.
Петро повів обох коней на дзюркотіння води. Напоївши їх у струмку, заходився коло бідного Лиска. Почав гострими паличками чистити рани. Кінь дрібно тремтів. Ран було чимало. Всі від стріл.
Петро набрав у казанок кришталевої води. Відійшовши подалі від струмка, заходився сокирою викопувати яму для вогнища. Відтяв засохлий сук, розколов на скіпки. Приніс шишок. Тоді, трохи поблукавши серед кущів, приніс у шапці вогких бульбуватих коренів завбільшки з голубині яйця. Висипавши у казанок, добряче помив. Це були плоди любки. Ще цю рослину називають “Люби мене, не покинь”. Наші дівчата її у ворожбі вживають. А вояки знають, що, це найкращі ліки від знесилення. Татари у військовому поході завжди запасаються любкою. П’яти бульбочок на цілий день здоровому вояку вистачає, щоб сили не втратити. Треба тільки вміти приготувати. Петро розпалив вогнище. Поставив на нього казанок із свіжою водицею. Невдовзі на дні казана почали народжуватися маленькі бульбашки, а тоді відриватись і злітати вгору, над поверхнею закрутилася пара.Тим часом Петро насилював чисто помиті бульбочки любки голкою на н итку. Потім він потримав це “намисто” в окропі, щоб бульбочки не грічили, не пліснявіли й добре сохли. Після цього їх слід було б добряче висушити й розмолоти. З розмелених бульбочок на молоці або воді роблять бовтанку. Але то для людини. Коневі ж досить нашкребти й дати разом з перетертим на каменях розпареним вівсом.
Скоро усе було зроблено. Лиско куняв, опустивши голову. Петрів Буланко, приступивши до нього впритул, хльоскав хвостом. Він відганяв мушву і від себе, і від хворого товариша. Петро прихилився спиною до нагрітої за день сосни і з насолодою вдихав запах розімлілої живиці. В казанку кипіла каша тепер уже для нього. З кущів розходилися духмяні пахощі. То чудодійна любка розкривала надвечір свої квіти. (За Ю.Логвином; 450 сл.)вот
Мого друга звати Євген. Ми товаришуємо з ним уже кілька років, і я неймовірно щасливий, що в мене поруч є така добра та щира людина, як він. Бачимося ми з ним майже кожен день, адже вдома самому швидко набридає, а такий енергійний друг, як мій потрібен всім. Євген завжди охайний та спокійний, але це не заважає нам потравляти в різні пригоди. Познайомились ми з ним у селі моєї бабусі, він там також був в гостях. Приходячи до мене додому гратися, хлопець завжди ввічливий з моєю бабусею і намагається їй до Тож він достатньо вихований і вміє показувати гарні манери. Одного разу я ризикуючи нашою репутацією поліз на дерево за яблуками до сусіда (адже був вищий) і перечепився через забор, отримавши багато синців. Євген був зі мною дуже чуйний та лагідний в той момент. Він не побіг жалітися комусь чи кликати "Рятуйте!". Хлопець допоміг мені дістатися дому та ще цілий вечір розважав мене смішними історіями. Такого друга як він, можна назвати справжнім.
Особливим нетерпінням чекав,коли прилетять лелеки до нашого села.І була якась особлива радість зустрічі із цими птахами,вони всідалися на старій клуні ,і закинувши голову до неба-розсипалися клекотом.Разом з ними приходила весна , земля прокидалася й виповнювалась знову безліччю істот:жаби кумкали,жайворонки вимірювали піснями височінь неба , бджоли стрімко проносилися над головою,а джмелі особливо довірливо щось проказували,до розцвіченої синенької кропивки.Який багатий світ! Спориш зворушливо зеленів дрібнесенькими листочками,червонясті язички кінського щавлю ловили тепле проміння,а на оболоні залитій водою,походжали на певній відстані один від одного поважно проставляючи ноги лелеки.
Ребро пагорба високо знеслося вгору, і перед вершником відкрилася поросла деревами долина. Петро спрямував Буланка пологим схилом праворуч. Хоч кінь мчав по траві, було видно, що під ним широка справжня стежка.
Стустившись з пагорба, Петро пустив вірного Буланка тихою ходою. Може, кроків зо двісті протюпав кінь, тоді заіржав. Десь за зворотом відповіли слабким переривчастим іржанням. Петро підняв лук і почав напинати тятиву.
Ось крутий зворот стежки. Межи кущів тьопає кінь половий. Голову опустив, порваний повід волочиться. Кульбака на коні скособочилась у правий бік, з неї стирчить дві стріли.
То ж Степанів Лиско! Не дався татарам! Бродить степом, сумує за загиблим господарем...
Підігнавши Буланка до охлялого коня, Петро зістрибнув. Погладжуючи замордованого Лиска, вийняв з його загноєних губ вудила. Розстібнув підпругу, зняв сідло, повиймав татарські стріли.
Петро повів обох коней на дзюркотіння води. Напоївши їх у струмку, заходився коло бідного Лиска. Почав гострими паличками чистити рани. Кінь дрібно тремтів. Ран було чимало. Всі від стріл.
Петро набрав у казанок кришталевої води. Відійшовши подалі від струмка, заходився сокирою викопувати яму для вогнища. Відтяв засохлий сук, розколов на скіпки. Приніс шишок. Тоді, трохи поблукавши серед кущів, приніс у шапці вогких бульбуватих коренів завбільшки з голубині яйця. Висипавши у казанок, добряче помив. Це були плоди любки. Ще цю рослину називають “Люби мене, не покинь”. Наші дівчата її у ворожбі вживають. А вояки знають, що, це найкращі ліки від знесилення. Татари у військовому поході завжди запасаються любкою. П’яти бульбочок на цілий день здоровому вояку вистачає, щоб сили не втратити. Треба тільки вміти приготувати.
Петро розпалив вогнище. Поставив на нього казанок із свіжою водицею. Невдовзі на дні казана почали народжуватися маленькі бульбашки, а тоді відриватись і злітати вгору, над поверхнею закрутилася пара.Тим часом Петро насилював чисто помиті бульбочки любки голкою на н
итку. Потім він потримав це “намисто” в окропі, щоб бульбочки не грічили, не пліснявіли й добре сохли. Після цього їх слід було б добряче висушити й розмолоти. З розмелених бульбочок на молоці або воді роблять бовтанку. Але то для людини. Коневі ж досить нашкребти й дати разом з перетертим на каменях розпареним вівсом.
Скоро усе було зроблено. Лиско куняв, опустивши голову. Петрів Буланко, приступивши до нього впритул, хльоскав хвостом. Він відганяв мушву і від себе, і від хворого товариша.
Петро прихилився спиною до нагрітої за день сосни і з насолодою вдихав запах розімлілої живиці. В казанку кипіла каша тепер уже для нього. З кущів розходилися духмяні пахощі. То чудодійна любка розкривала надвечір свої квіти. (За Ю.Логвином; 450 сл.)вот