Любов до Батьківщини. Ці слова наповнилися реальним змістом улітку 1991 року. До цього українцям прищеплювали любов до могутньої імперії, тобто Радянського Союзу. Тепер перед кожним на певному ступені саморозвитку постає питання, яке винесено в заголовок цього твору. Дійсно, як пояснити собі дивне почуття єдності з народом, землею, історією, що зветься любов’ю до Батьківщини?
Для себе я відповів на це питання. Почуття любові до України є тим почуттям, що об’єднує землі, згуртовує людей. Завдяки такій любові різномовні люди перестають бути диким натовпом, а населені пункти — брудними гуртожитками. Єднаються люди, розквітають міста — ось так людські почуття впливають на світ.
Любов до Батьківщини не може бути обов’язком, адже про це ні в якій конституції чи кримінальному кодексі не напишеш. Це почуття, гідне справжнього громадянина, виникає в кожного з нас від народження, і з часом воно гартується й міцнішає. Але є й ті, хто зрікаються цього почуття, плюндрують звання українця. Як цьому зарадиш? Мабуть, уже ніяк.
Хто щиро любить свою Батьківщину? Селянин, який плекає золото хлібу. Працівник заводу — майстер, у якого золоті руки. Учитель, який рік за роком віддає знання своїм учням. А ще лікар, бібліотекар і багато-багато інших.
Зрозуміло, хто не любить України, хто лише носить гладеньку машкару любові? Той, хто не працює задля її добробуту й процвітання.
З часом, коли суспільство нарешті вирине з кризи, питання про любов до рідної України більше не постане. Це почуття ввійде в плоть і кров нації, стане її органічною часткою. І доля тоді щиро всміхнеться браттям-українцям. Золоті часи настануть для нашої держави. То ж примножуймо свою любов до Батьківщини — вона повернеться до нас сторицею!
