Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати.
- Що будемо робити, Антоне?
- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому...
Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...
- А кому ти продав ікону?
- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема.
- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...
Хлопці встали і попрямували до дороги.
В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...
- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся.
- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?
- Так, я. А що таке?
Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...
- То ви хочете, щоб я її вам повернула?
- Продали, - вихопився Роман.
- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.
- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.
В обох похололо на серці - "Не продасть!".
- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!
- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?
- Так - так! - зраділи обоє.
Троє вийшло з ринку і попрямували за місто.
Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.
Називний ти́сяча вісімсо́т со́рок оди́н ти́сяча вісімсо́т со́рок одна́ ти́сяча вісімсо́т со́рок одне́ (одно́) ти́сяча вісімсо́т со́рок одні́
Родовий ти́сячі восьмисо́т сорока́ одного́ ти́сячі восьмисо́т сорока́ одніє́ї (одно́ї) ти́сячі восьмисо́т сорока́ одного́ ти́сячі восьмисо́т сорока́ одни́х
Давальний ти́сячі восьмиста́м сорока́ одному́ ти́сячі восьмиста́м сорока́ одні́й ти́сячі восьмиста́м сорока́ одному́ ти́сячі восьмиста́м сорока́ одни́м
Знахідний ти́сячу вісімсо́т со́рок оди́н (одного́) ти́сячу вісімсо́т со́рок одну́ ти́сячу вісімсо́т со́рок одне́ ти́сячу вісімсо́т со́рок одні́ (одни́х)
Орудний ти́сячею вісьмаста́ми (вісьмомаста́ми) сорока́ одни́м ти́сячею вісьмаста́ми (вісьмомаста́ми) сорока́ одніє́ю (одно́ю) ти́сячею вісьмаста́ми (вісьмомаста́ми) сорока́ одни́м ти́сячею вісьмаста́ми (вісьмомаста́ми) сорока́ одни́ми
Місцевий на/у ти́сячі восьмиста́х сорока́ одному́ (одні́м) на/у ти́сячі восьмиста́х сорока́ одні́й на/у ти́сячі восьмиста́х сорока́ одному́ (одні́м) на/у ти́сячі восьмиста́х сорока́ одни́х
Як свідчить древній синопсис, Позвізд був третім з кумирів, які були встановлені у Києві князем Володимиром (ще не хрестителем, а затятим язичником). Відомий також як Посвист і Вихор, давньослов’янський бог відрізнявся від нашого Діда швидше вдачею, ніж зовнішністю. Він мав розкішну бороду, довгий, крилатий одяг, з його шати йшов сніг, а вітри майоріли за ним замість плаща. В оточенні слуг - вихорів і бур - він носився по небу, а у вигляді подарунка слов’яни просили його не завдавати їм зла.
І, до слова, нинішня традиція будувати «дідам» персональні будинки у Великому Устюзі, Архангельську або Лапландії має не менш давню історію. Статуя Позвизда займала почесне місце на капищі, спорудженому по центру Старокиївської гори, навпроти княжого палацу. Але прямо під Києвом в чистому полі для повелителя снігу і граду був збудований храм. Щоб той, втомившись від польотів, міг відпочити від лихих справ у своєму власному будинку і згадати, як його шанують кияни.
У дохристиянські часи улюбленець князя Володимира був божеством демісезонним. Так само, як і пізніша його іпостась, про існування якої селяни, зі зрозумілих причин, пам’ятали не тільки взимку. Примхи господаря поганої погоди позначалися і навесні, і влітку. Тому в переддень Різдва і в українських, і російських, і білоруських селах дух холоду за в будинок одними і тими ж словами: «Ой, Мороз, Мороз, іди в хату кутю їсти. Взимку ходи, а на Петрівку не ходи».