На мою думку, патріот — це людина, віддана своєму народові, яка любить свою Батьківщину, готова її захищати в найважчі хвилини, людина, що живе і працює заради процвітання свого краю. Інколи, і навіть сьогодні, з високих трибун звучить море слів про любов і відданість Україні, але, на жаль, це тільки слова. Проте можна навести безліч прикладів самовідданої любові українців до рідного краю. Сьогодення є прикладом цього, адже багато синів і дочок України віддали за неї найдорожче — життя. Ми стали свідками цього. Події Майдану, війна на Сході... І досі проливається кров найщиріших патріотів.
Історія свідчить, що українці в усі часи були патріотами. Про це розповідають історичні пісні й думи, художня література. Прикладом самовідданого служіння рідній землі є, наприклад, Ярослав Мудрий, справжні патріоти Залізняк, Гонта, Кривоніс, Дорошенко, Богдан Хмельницький, Леся Українка, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Василь Стус, Іван Пулюй, наша сучасниця Ліна Костенко.
Порушує тему патріотизму та засуджує балакунів-псевдопатріотів В. Самійленко в поезії «Патріоти». Справжнім патріотом у цій поезії, на мою думку, є третій юнак, який
...бачив душею Вкраїну
І все, що вона добула.
Письменник намагається до читачам не купитись на гарні слова, а дбати про свій край, любити рідну землю, працювати для неї.
Я ще зовсім юна. І хоча життєвого досвіду в мене небагато, проте розумію, що дуже легко любити Батьківщину, коли вона багата і могутня, значно важче — коли вона слабка і незахищена. Та хіба зможуть справжні сини кинути хвору матір напризволяще? Я не засуджую тих людей, які в пошуках кращої долі емігрували за кордон, але впевнена, що вони глибоко нещасні, бо, можливо, маючи матеріальні блага, вони не мають змоги дихати рідним повітрям, бачити, як ростуть їхні діти, уклонитися рідній оселі, захищати свою землю від ворогів.
Отже, справді, справжніми патріотами є ті люди, які не розказують про любов до рідного краю, а захищають його навіть ціною власного життя, працюють і живуть задля його процвітання, примножуючи набуте.
Тема:"Який чудовий захід сонця"
-Мамо можна сьогодні ми з тобою зустрінем схід сонця.
-Так. Тільки не забудь проснутись треба о 6:00.
-Я навіть не знав що потрібно просипатись так рано.
-Тому лягай спати вже о 18:00.
-Добре.
Мамо я піду спати через 20 хвилин.
-Синок розбудиш мене зранку.
-Звісно.
-Надобраніч.
-Солодких снів.
Мамо вставай вже 6:10.
-Я вже встаю.
-Сніданок на столі.
-Дякую що приготував.
-Буду тебе чекати на сходах.
-Добре.
-Мамо я вже тебе зачекався.
-Я вже взуваюся.
Йди до озера.
Хлопчик йшов і задумався. І незамітив як прийшов. І тут він хотів закричати, кольцевой
ПРИГОДИ ЖОЛУДЯ В КРАЇНІ ВАД
Повість-казка
На самій верхівці Дуба звив собі гніздо Грак, трохи нижче—Голуб. У кількох дуплах жили три брати Шпаки. Під найбільшою гілкою зліпила собі глиняне гніздечко Латівка, обіч неї, в щілинці, хазяйнував Горобець. А під найширшим листком нидів Слимак.
Так вони й жили: навесні щебетали-воркували, цвірінькали, вигравали, влітку викохували дітей, а восени хто линув до теплих країв, а хто й бідував усю зиму в холодному дуплі. Звик старий до своїх мешканців, заприязнився з ними і вже не уявляв собі іншого життя.
Та ось однієї весни на наймолодшій гілці, якій нараховували триста тридцять років, з'явилась квіточка, а потім і Жолудь. Дуб наче розуму позбувся, день і ніч очей не змикав заради сина. Прикривав його своїм листям від дощу, спеки, рятував від мошкари та мух. А Жолудь ріс, наносі і її й живильними соками, наливався, міцнів, доки виріс у славного рудощокого хлопця.
Ті що більше пестив Дуб сина, то нуднішою вида-палась синові батькова приязнь, Не тішили одинака ні казки про сиву давнину, ні пісні пташок, ні повчання, ані зітхання старого. Гойдаючись на гілці, Жолудь кепкував з усіх, дратував усіх, витівав, що хотів.
Одного тихого вечора, спіймавши у ставку, що під дубом, комаху, Жаба готувала вечерю для своєї родини й гукала дочку:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну? — лінувалася та зворухнутися з місця.
— Дай ніж, дай ніж...
— Який, який, який?
— Гостр-р-рий, гостр-р-рий, гостр-р-рий.
Сидячи на лататті, Катря лупала витрішкуватими очима й не рухалась. Почекавши трохи, мати завела знову:
— Катре, Катре, Катре!
— Ну, ну, ну?
Жолудь надумав її злякати. Раденький собі, скочив з гілки й бебехнув у воду біля самісінької Катрі, аж оббризкав її. Злякавшись, уся жаб'яча сім'я пірнула під воду та причаїлася у намулі.
А Жолудь реготав на завойованому листку, аж за живота брався: так сподобалося, що жаби його бояться.
Старий Дуб насварив би за те пустуна, та, наче навмисне, було тихо, і вітерець не ворухнув на ньому жодного листочка.
Тільки причепа Шпак розбудив братів і все ніяк не міг запокоїтись:
— Ось він, ось він, ось він! Бешкетує недоросток, бешкетує недоросток!
А брат йому й підтакує:
— Геть його, геть його, геть його!
Розбуджений Горобець виткнув голову зі своєї щілини і спросонку накинувся на всіх: