Екологічні проблеми є світовими, оскільки загрожують здоров'ю і життю людської цивілізації загалом. вони зумовлюють необхідність вивчення факторів, що сприяють виникненню екологічних негараздів, одним із яких є демографічний. між чисельністю, темпами зростання населення, з одного боку, і темпами приросту сукупного суспільного продукту, що ється збільшенням забруднення природного середовища, - з іншого, існує тісний взаємозв'язок. нині увага людей звернена до майбутнього планети. все людство стурбоване її екологічним станом, виснаженням природних скарбів. прогресують голод, захворювання, злочинність, особливо серед дітей, дитяча смертність, зменшення народжуваності людей, про що свідчать цифри, обнародувані мвс україни: 95 % підлітків не мають чим зайнятися після уроків; 20 % - засуджених за крадіжки, виховувались у родинах, які формально вважались благополучними. за мотивами бездуховного виховання в родинах та через скрутне матеріальне становище підлітки скоїли від 2 до 20 % злочинів у 80-90-х роках минулого століття. швидко прогресує наркоманія серед молоді, а як наслідок - наркозлочинність. кожний другий громадянин україни не доживає до 60 років, а 57 % студентів різних за профілем вузів у більшості країн снд мають хронічні захворювання, насамперед пов'язаних із порушенням нервової системи, лише один з десяти першокласників сьогодні не має патології. за період навчання у школі кількість хронічних захворювань у дітей збільшується в 1,5-2 рази. третина новонароджених має певні генетичні вади, а кожна 17-та дитина народжується психічно неповноцінною. народження великої кількості дітей з зумовлює ріст і без того високих показників інвалідизації населення. сьогодні в україні налічується майже 150 тис. дорослих інвалідів з дитинства і понад 160 тис. дітей-інвалідів. змінити цю тенденцію, що має коріння в духовному зубожінні можна тільки у тому разі, якщо батьки, учителі будуть щоденно працювати з учнями і прищеплювати їм загальнолюдські духовні цінності - основи здорового способу життя.
Один чоловік орав у полі. Приходи до него вовк і питає його: — Що ти робиш, чоловіче? — Орав, а тепер сів та й їм хліб. — Ану дай і мені. Хочу знати, чи він хороший. Той дав йому кусочок. Вовк з’їв та й каже: — Хороший. Як ви його робите? — Як роблю? Зараз орю і сію. — Як виорати і посіяти, то що, вже хліб? — Та нє, — каже, — чекай. Ти так скоро хочеш. — А що більше? — Заволочу. — Та й уже хліб? — Та нє, — каже, — почекай. Воно буде сходити, рости. — Та й виросте хліб? — Нє, — каже, — чекай. Це так скоро не буде. Воно буде достигати. Та й достигне. — Та й уже хліб? — Е нє, чекай. Треба його жати і в’язати. — То що, вже хліб? — Нє, — каже, — чекай. Треба ще поскладати його. — Та, — каже, — що, вже хліб? — Та нє. — А що ж ще? — Треба його повозити додому, дома змолотити. — Та що, вже хліб? — Та ще нє. — А що ж? — Треба його вивіяти. — А як вивіється, то вже хліб? — Е нє, чекай. — А що ж іще? — Завезти до млина та змолоти. — А як змелеться, то вже хліб? — Е нє, чекай. Треба привезти його додому. Жінка на сито висіє. — То вже, — каже, — хліб? — Нє, треба його розчинити. — А як розчинити, то вже хліб? — Е нє, як розчинити, то воно сходи. — І вже хліб? — Е нє, жінка його виробляє. — А як вироби, то же хліб? — Нє, треба накласти вогонь у печі. — То вже хліб? — Нє, чекай, треба добре напалити і посадити хліб у піч. — А як посадити в піч, то же хліб? — Е нє, почекай. — Е, як так довго чекати, то не треба мені хліба. Буду на м’ясі жити. І пішов вовк у ліс.
Стоял февраль. С самого Крещения держалась ясная погода, без ветров и метелей, с крепкими, сердитыми морозами. Глубокий снег, первоначально напавший в ту зиму ещё до Введения и обильно подновляемый во все Филипповки, ни разу не сгонялся паводками и теперь, скованный ноздреватым настом, мирно покоился на полях.
Благодаря отсутствию ветров, снег этот покрывал землю ровною, слегка волнистою пеленою; даже вокруг жилищ не было сугробов.
Дороги, не заносимые позёмкою и не заметаемые метелью, были превосходны. Сани не ныряли по ним, как по волнам бушующего моря, и даже ночью путник не мог бы сбиться с них, ибо отчётливо чернелись на сером фоне зимней ночи правильные ряды соломенных вешек, ещё не разнесённых бурею по степи и не поникших под напором бешеных снеговых волн.
Небо не завешивалось мглою и не закрывалось хмурыми тучами, но с неутомимой яркостью синело и сверкало. Зори не погорали, зажигая небо зловещим багрянцем и, подобно пожару, пылая над пустынными снегами, но кротко и тихо сияли, нежно окрашивая и степь, и небо приветливым румянцем и предвещая всё ту же постоянную погоду на завтра.
Днём ослепительно блистало холодное солнце. По ночам высыпали бесчисленные звёзды, тускло мерцал Млечный Путь и светила голубая луна, обливая молчаливые поля меланхолически-сказочным сиянием. (По А. Эртелю.)
