Люди, які володіють нею вільно можуть дуже точно передавати відтінок мови, висловлюючи одну і ту ж думку або в дуже смішний манері (що неодноразово обговорюється в темах про те, як смішно звучать українські слова і вирази) так і поетичне. Особисто я можу говорити і на києво-полтавському діалекті, який вважається офіційним українською мовою, так і суржиком, так і з вживанням діалектів інших регіонів. За виразності його можна порівняти з іспанською мовою. Щось спільне є і з німецьким. Принаймні за словами точно (перше, що спало на думку слова кома і фарба, які в обох мовах мають схоже звучання і значення).
Одним з майстрів українського слова я вважаю відомого композитора і поета Володимира Івасюка. Одна його "Червона рута" - вже давно класика. Інші пісні не гірше. І дуже показово, що загинув він за дивних обставин.
Крім того, переконаний, що некоректно приводити в приклад прикордонні райони. Наприклад в Берегово велика частина міста говорить взагалі на мадярському, а в деяких селах цього району українського взагалі не знають - він ними і не треба, тому що до кордону 5 км і вони вільно ходять туди-сюди. Природно, що в таких місцях буде мішанина не на користь української мови, якого зараз в Україні, на жаль, і без того мало. Він практично не розвивається і залишився на рівні середньовіччя, а переважна більшість сучасних слів іноземного походження. Ось і виходить, що зараз українська мова виявляється тільки в піснях і анекдотах
Спілкування — справа непроста. Треба навчитися так спілкуватись, щоб люди, які знаходяться поруч із тобою, відчували необхідність Твоєї присутності. І я, і мої ровесники мало коли замислюються над тим, чому з деякими людьми нам приємно спілкуватись, а з деякими ні. Одні люди мають силу притяжіння, інші ні. А все це залежить від внутрішнього світу людини, її думок, її почуттів. Одні людські починання нас приваблюють, ми вважаємо їх корисними і благородними, намагаємося підтримати. І навіть слово краса розуміється по-іншому, бо не звертаєш уваги на зовнішність і на одяг, бачиш людину в іншому світлі, в якомусь внутрішньому горінні, і мимохіть проймаєшся симпатією і вдячністю, що такі люди існують. А людські вчинки... Як багато значать вони для оточуючих. Якщо б у людей була змога оцінювати власну поведінку, бачити себе стороннім оком — свою позу, рухи, чути свої слова та інтонації — це могло б бути величезним досягненням нашого життя. Бо людина, яка здійснює неетичний вчинок, стає в цей час потворною, а цього не хочеться нікому. Шкода, що на наших вулицях немає дзеркал для того, щоб люди могли дивитися на себе, могли бачити, коли вони привабливі, а коли ні. Усе це і є культурою поведінки, обумовленою не лише мораллю суспільства, а й мораллю кожного окремого представника. Навіть за наявності правової рівності ніколи не буде рівності фізичної. Цілком виправдано, коли представники сильної статі поступаються місцем у транспорті людям, слабшим фізично: жінкам, дітям, людям похилого віку. І немає потреби нагадувати про це людям вихованим. На превеликий жаль, вихованих людей не так багато. Тому і доводиться нагадувати суспільству про повагу до матері, до жінки, до дитини. Так виникають різні календарні дати, затверджені ЮНЕСКО або урядом певної країни. А хіба так важко бути вихованим? Хіба не буває прикро від нагадування про ввічливість? Скажу прямо, буває і прикро, і соромно. Соромно за безкультур'я, яке панує навколо. Достатньо послухати, як ми говоримо, якими рухами та інтонацією супроводжуємо брутальні слова. Іноді здається, що від молоді вимагають неможливого. Я не погоджуюсь із цим, бо все можливо за наявності власного бажання бути культурною людиною
