Журавель.
1. Великий перелітний птах з довгими ногами, шиєю і гострим дзьобом, живе на лісових та степових болотах.
2. Довга жердина, приладнана біля колодязя як важіль для витягування води.
3. Народний сюжетний танець, у якому танцюристи зображують журавлів.
Воля. 1. Одна із функцій людської психіки, яка полягає у владі над собою та керуванні своїми діями і вчинками. Сила волі – свідоме прагнення до здійснення, досягнення якоїсь мети. 2. Бажання, хотіння, вимога. 3. Свобода, незалежність на противагу неволі, рабству. 4. Право розпоряджатися чим-небудь на свій розсуд; влада. 5. (Історичне). Звільнення селян від кріпацтва.
Любов і зрада в повісті Захар Беркут
Захар Беркут - твір, написаний Іван Франком про події 13 століття. Ці події відбуваються з жителями Тухольщини.
Головні герої цього твору - Захар Беркут, його син Максим та Мирослава - дочка боярина Тугара Вовка
Тугар Вовк прибув на Тухольщину, де князь Данило подарував йому землі
Мирослава та Максим закохались один у одного, та Тугар Вовк був проти їх стосунків. Боярин вступає у конфлікт з тухольцями, які звикли жити незалежно, тому громада проганяє його. Боярин з Мирославою їде до монголів, на бік яких перейшов ще під час битви на Калці.
Дізнаючись про зраду батька батьківщини, Мирослава перейшла й собі на бік тухольців і попросилася Захару Беркуту у дочки.
Згодом Тугар Вовк супроводжує монгольське військо під командуванням Бурунди-бегадира, яке вирушило на тухольський перевал. У зіткненні з монголами Максим Беркут попадає в полон. А невдовзі за порадою Захара Беркута перекрито потік, — і долина села, в якій знаходяться монголи, починає затоплюватись. Бурунда пропонує обміняти життя Максима на свободу, але йому відмовляють. Тоді він замахується, щоб вбити полоненого, але Тугар Вовк відрубує йому руку, рятуючи Максима.
В кінці твору Захар Беркут, але й і монголи, Бурунда і Тугар Вовк померли, Мирослава і Максим були разом. Та після тих воєн і подій у тухольців й зокрема у Максима та Мирослави, почалась "щаслива доба." Всі негаразди переможено, а любов тільки розгорялась в серцях пари.
Знання — фундаментальне філософське поняття, визначене в Філософському словнику як «форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, що характеризується усвідомленням їх істинності»[1]. Знання можна визначити також як форму інформації, існування систематизованого результату інтелектуальної діяльності людини (пізнання)[джерело?] — з огляду на фундаментальність поняття його важко виразити через простіші філософські категорії[джерело?]. Наприклад, за словами Платона знання — це «підтверджена істинна віра»[2][3] . Знання протилежне незнанню, тобто відсутності перевіреної інформації про що-небудь[4].
Виділяють[Хто?] різні види знання: істинне (у стародавніх греків епістеме), наукове, повсякденне (у стародавніх греків докса), інтуїтивне, релігійне та інші[джерело?]. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя[джерело?]. Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність, відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання суперечок[джерело?].
3нання, набуте людством, фіксується в знаках природних і штучних мов, наприклад у текстах[джерело?]. Аналіз сутності знання, його становлення, критеріїв істинності та цінності є предметом галузі філософії епістемології[5]. У пострадянських країнах частіше вживається термін теорія пізнання або гносеологія[6]. Тоді як епістемологія більше зосереджена на структурі самого знання, гносеологія розглядає в першу чергу процес отримання знань суб'єктом пізнання[7]. З іншого, практичного боку, педагогіка вивчає не саму суть знання, а методи його ефективної передачі[8].