Ми звикли називати себе й суспільство,до якого належимо,українською нацією. А що ж означає таке популярне сьогодні слово "нація”? Учені стверджують,що це - певний колектив людей,які мають спільне походження,спільну культуру. Однак найголовнішою ознакою,що дає право називатися нацією,є мова – найбільша духовна цінність українського народу.Не раз бувало,проходячи повз незначної кількості людей,до нас линуть такі вислови,які просто неприємно слухати. На жаль,сьогодні я все рідше і рідше зустрічаю людей,які володіють і вміють розмовляти рідною мовою.Мене,досить часто,цікавлять питання: чи вміємо ми спілкуватися?,чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за до доречно сказаного,вміло використаного ввічливого слова?, чи завжди усвідомлюємо силу свого слова?, чи остерігаємось завдати необережним словом душевної рани співрозмовников показують: не всі і не завжди.Живучи в постійному дефіциті добра,милосердя ми непомітно для себе спростили,збідніли етикет спілкування,засмітивши його нецензурною лексикою. Ця лексика вже так влилася в наше спілкування, що і у світі,напевно,не залишилося жодної людини,яка б нею не користувалася. Тема використання нецензурної лексики у мовленні дуже актуальна серед підлітків. Між ними побутує така думка,що вживання подібних слів до здобути визнання і у своїх однолітків, бо виявляється,що користуватися такими висловами стало модно. Та чи приємно нам слухати таку мову,де раз у раз проскакує "гостре слівце”? Думаю,що ні. І якщо навіть у підліткових компаніях це,можливо,до стати "своїм”, але аж ніяк не стане у пригоді,коли доведеться здобувати потрібну освіту чи зайняти гідне місце в конструкції суспільства. Вживання нецензурної лексики може призвести до того,що зможеш втратити найближчих друзів. Недарма давньогрецький філософ Піфагор говорив: "Бесіду варто вести так,щоб співрозмовників з ворогів робити друзями,а не друзів – ворогами”.Ми не повинні псувати свою мову нецензурною лексикою,адже це отруює спілкування і сприяє деградації суспільства,що неможливо для держави,яка прагне самовдосконалення.
Кілька років тому батько приніс додому щось маленьке, і потужне, це кошеня. Подивитися на нового члена сім'ї поспішили бабуся, матуся, молодша сестра. Всі вони почали клопотати про створення умов для цього переляканого живої істоти. Бабуся пожертвувала під підстилку свою маленьку подушечку, мати налила в блюдце молока, сестричка почала підбирати іграшки для кошеняти. Всім була робота. Згодом Васька (так назвали ми кота) вже гордо походжав по кімнаті, знайомлячись з новим житлом. Його сіре хутро з темними смужками на спині і на кінчиках вух переливалося в світлі лампи. Зелені круглі очі з подивом зупинялися на тому чи іншому предметі. І до всього треба було торкнутися кошеняті лапкою з гострими кігтями. Батько з посмішкою кинув на адресу тварин: «Нащадок нубійського кота». Виявляється, що в старовинному Єгипті кішки користувалася неабияким пошаною. П'ять тисяч років тому єгипетські фараони вивозили з Нубії - однієї з найдавніших країн Африки - котів. Поступово цих тварин стали обожнювати. За образу котів навіть могли стратити людину. З Єгипту нубійський кіт потрапив в Південно-Східну Азію, Південну Європу, Індію. Зустрівшись тут з лісовим диким котом, нубійський дав потомство, яке стало предками всіх сучасних свійських котів. Васька став уже дорослим. Він відчуває нашу любов і доброту, даруючи радість спілкування.
