Я пам'ятаю одну історію. Коли я була в школі, то бачила, що першокласники купуючи в буфеті цукерки, боялися їх показувати серед старшокласників. Чому? А ось слухайте. У компанії старшокласників був один командир, який сам за всіх приймав рішення. І саме він все вкрадав у першокласників. У компанію старшаків входили всі учні з 15 по 16 років, крім одного Вадима, якому 15 років. Він не любив красти, а хотів всім зробити добро, ось йому тільки заважала його скромність. Ідучі, він побачив, що маленького хлопчика б'є та зграйка старшокласників. Він не витримавши вдарив старшого головного хлопця, і той більше ніколи не крав, і його вигнали зі школи. А Вадим зрозумів, що потрібно в такій ситуації не стояти в сторонці, а захищати честь першокласника (або слабшого за нього людину). Отже, ця історія вчить, що потрібно не боятися в своїй правоті, а ще захищати слабших.
Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс. Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця. Де-не-де з-під опалого листя виглядають маленькі боровички, лисички, підберезовики. А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі. Як хороше, як гарно навкруги тобі, осінь, за цю красу!
Повітря задзижчало від татарських стріл. З-за пагорба на козака посунули ординці. Козак повернув до броду. Берегом теж сунула татарва. Ворогів було не менше сотні. Не можна було дозволити узяти себе в коло. Розвернувши коня, Омелько помчав у степ. Озирнувшись побачив, що орда чорним поясом розповзається з трьох сторін. Лише дорога до степового озера була йому відкрита. Дорога погана, у вибоїнах, у баюрі. Береги озера поросли височенними очеретами. Прихилившись до гриви, Омелько майже ліг на коня. А позаду, все ближче й ближче чувся тупіт копит і гортанні вигуки татар. Одна за одною дві стріли черконули по Омельковій шапці. Наступна бритвою різонула по шабельному ременю. Шабелька заметлялася при боці на однім ремінці. Ще одна стріла вп’ялася в приклад мушкета. Несподівано кінь з усього розгону завалився на землю. Омелько не встиг і зрозуміти, що сталося, як уже був на землі. Хоч і була земля м’яка, а так гепнувся, що аж джмелі загули в голові. Звівшись на ноги, Омелько, кульгаючи, побіг до високого очерету. Тільки б добігти до води! Земля позаду стугонить від копит, гортанні крики затоплюють простір. Вже не біжить Омелько, а бреде по коліна у болотяних водоростях, жаб та в’юнів полохаючи, зганяючи вгору дрібне птаство. Як почала вода підійматися вище пояса, висмикнув козак кривого турецького кинджала й вирізав найтовщу очеретину. Пробив всі колінця, щосили продув, знову продув, аж голова запаморочилась. Вгледівши три найвищі кущі очерету, побрів до них. Тієї ж миті впав на нього тупіт сотень копит, свист і ревище людоловського табуна. Омелько пірнув між трьома кущами очерету. Ревище враз стишилося. Затуливши правицею носа, козак затиснув в устах очеретину. Лівицею вчепився у підводні стебла очерету. Мушкет за спиною тягнув на дно. Одяг, намокаючи, ставав все важчим. Як же бридко лежати у каламутній воді, як же важко через ту рурку дихати! Думав про татар і про п’явок. П’явка – вона й є п’явка, крові насмокчеться й відпаде. А татарва? Що вона робитиме? В болото татари не полізуть, бо не вміють плавати. Проте вони знають, що Омелько в очеретах. Що ж робитимуть? Підпалять очерет. За якусь мить козак відчув, що починає дерти в горлі. Дим розривав легені, стискав горло, різким болем пронизував скроні. Не знати як, але очеретину не випускав. Омелько почав читати усі молитви, які знав. Тільки б дочекатися, поки сонце сяде! Для татар ніч – найнебезпечніша. Не будуть вони біля спаленого болота пильнувати одного козака. Омелько відчув, що починає засинати. На голову наче хтось поклав теплий лантух. Отямився від того, що над ним розпливається світла пляма. Це був довгожданий місяць. Козак звівся на задубілі ноги. Тільки тепер, коли очерет вигорів до самої води, стало видно, яке велике те болото. Татарви не було. Омелько поплентався до берега. За пагорбом заіржав кінь. Козак перехрестився й свиснув. Все ближче й ближче тупіт копит. На тлі крайнеба вималювався обрис коня. Незважаючи на важенний мокрий одяг, мушкет і розбухлі пудові чоботи, Омелько легкою пір’їнкою злетів на коня. Цмокнув губами, і кінь пішов бадьорою риссю. (За Ю.Логвином; 475 сл.)
Чому? А ось слухайте.
У компанії старшокласників був один командир, який сам за всіх приймав рішення. І саме він все вкрадав у першокласників. У компанію старшаків входили всі учні з 15 по 16 років, крім одного Вадима, якому 15 років. Він не любив красти, а хотів всім зробити добро, ось йому тільки заважала його скромність.
Ідучі, він побачив, що маленького хлопчика б'є та зграйка старшокласників. Він не витримавши вдарив старшого головного хлопця, і той більше ніколи не крав, і його вигнали зі школи. А Вадим зрозумів, що потрібно в такій ситуації не стояти в сторонці, а захищати честь першокласника (або слабшого за нього людину).
Отже, ця історія вчить, що потрібно не боятися в своїй правоті, а ще захищати слабших.
Удачі)))