- Скажіть, ви спілкуєтеся українською мовою у своїй родині?
- Я добре знаю і люблю українську мову, але спілкуємося ми російською.
- А можна спитати - чому?
- Так, я відповім. Російська - моя рідна мова, так само як і моїх батьків, сестер і братів.
- Але ж ви живете в Україні...
- ... тому я повинен розмовляти українською, так?
- Так.
- Але я вважаю, що в демократичній країні не можна диктувати людині, якою мовою їй спілкуватися. Це вона вирішує сама, і жодний закон не може її до цього примусити.
- Дякую за щиру відповідь.
- Так
Одного разу я почула дуже захоплюючу історію від свого старого мудрого дідуся. Розповідь ця була про жорстоку Другу світову війну, яка розпочалася першого вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року і з першого дня свого початку забрала сотні тисяч невинних людських життів. Мого дідуся, тоді ще молодого юнака, який і гадки не мав, що відбувалося, забрали служити в німецькі війська. Слухаючи його історію, я ніби сама пройшлася по залитому кров'ю полі бою, відчула серцебиття кожного солдата, який був злякани і виснаженим, але продовжував боротися за життя, почула голосні ридання матерів і жінок, які з кожним днем втрачали своїх рідних. На моє дивне питтання чи жаліє дідусь, що був на війні, від відповів: "ні!". Дідусь сказав, що саме війна показала йому справжне життя людей, всю жорстокість землі. Саме на фронті він знайшов однодумців і справжніх друзів, які готові були буквально закрити собою міни чи гранати, рятуючи безпомічних людей. Ця жахлива війна навчила дідуся бути справжньою людиною і цінувати кожну хвилину свого життя. Дослухавши його розповідь, я протягом довгого часу думала про незабутні події Другої світової війни і з кожним днем усвідомлювала все більше і більше, що мій дідусь - творець світової історії.
Вибачте, я не зразу проситала, що в науковому стилі
