Сьогодні у нашій школі проходили спортивні змагання. Я, звичайно, брала в них участь. Туди мене відрядила вчителька з фізкультури, яка завжди говорила, що я чудово бігаю і у мене велике майбутнє. Моє серце тьохкало дуже швидко, я ледве справлялась зі своїми емоціями. І ось, я стою на старотвій прямій. Лунає голос тренера:" на старт! увага! марш! ", і я починаю чимдуж бігти до фінішної прямої, випереджаючи своїх суперників. Залишивши своїх конкурентів позаду, я переступаю омріяну лінію і перемагаю. Зриваються бурхливі овації, Ура!Ура!Ура! Моя перша перемога! Мене переповнює радість. Я щаслива!
Майже щоліта я їжджу до бабусі в село Веселе. Там у мене є приятель Андрій. Він мій ровесник і так само, як і я, приїжджає влітку до своєї бабусі з міста. Андрій - веселий і добрий товариш, хоча й любить прихвастнуть, та й боязкуватий малість: Один раз пішли ми з Андрієм і іншими хлопцями в ліс. Довго ходили, назбирали грибів, наїлися чорниці. День уже давно перевалив за обід, коли ми повернули додому. Ідемо, різні цікаві випадки з життя один одному розповідаємо. А Андрюшка що не скаже, виходить, що він самий сміливий, найшвидший, самий кмітливий. Ми посміюємося тихенько, але не заперечуємо - нехай собі бовтає. Але отут недалеко від краю лісу ми почули незрозумілий шум. Загрозливий тупіт насувався прямо на нас, тріскотіли суки, і мені, якщо чесно, стало небагато не по собі. Але. я подивився на місцевих хлопців і побачив, що їм ничуточки не страшно.Андрій же, не втрачаючи ні секунди, незбагненним чином забрався в густі колючі кущі й тихо, з розширеними від страху очами, подавав нам звідти знаки. Незабаром шум вийшов, і сільські хлопці прийнялися реготати, витягаючи Андрюшку із чагарнику. Виявляється, за пагорбом пролягала тропа, по якій сільська череда вертається додому. Так ми, міські, злякалися звичайних корів, а Андрій цим літом
