Вишивана сорочка — дуже важливий елемент одягу в українця. Тут, здається, ніхто не заперечуватиме. І сьогодні в українських містах та селах часто можна стрінути людину у вишиванці, навіть у будень, не кажучи вже про свята. На Хрещатику в дні, коли Олег Скрипка проводить свою «Країну мрій», від вишиванок аж в очах мерехтить. Чоловіки, жінки, хлопчаки і дівчатка, всі гордо носять кожне свою сорочину, крадькома окидаючи оком інших: ану ж бо, а в нього яка? Ні, моя таки краща, пишніша, багатша. Хоча онде теж непогана.
Й водночас, як Інь і Янь, як противага й доповнення у свідомості народній існує поняття шароварів. Тих козацьких широченних штанів, котрі волочились по землі краями холош, заправлених у чоботи. На полотнах історичної тематики шаровари часто зображують у червоному кольорі, хоча історики стверджують, що насправді козаки носили одяг скромніших відтінків. Але, попри все, пригадай–но, читачу, коли ти востаннє зустрічав чоловіка в шароварах — не на фольклорному святі, не на концерті в Будинку культури, а в реальному житті.
Ось тут і стримить зерно проблеми: чому ретельно зберігши і плекаючи надалі культуру вишиваної сорочки, український народ зрікся шароварів? Чому розірвався прадавній дует, зруйнувався досконалий комплекс одягу.
Перша відповідь лежить на поверхні. Це — поділ на «верх» і «низ». Шаровари, як відомо, зігрівали тіло чоловіка нижче пояса. А саме цю частину корпуса, згідно з релігійною та побутовою мораллю, вважали нечистою, відповідальною за вельми прозаїчні життєві функції. Мода змінюється не тільки з волі Вів’єн Вествуд чи Даші Шаповалової, інколи й раціональні чинники також спрацьовують. Шаровари навряд чи були найзручнішим одягом, пересуватися в них, та ще й брати участь у сутичках було, мабуть, не завжди комфортно. Але наші предки з крайнощів у крайнощі не кидалися, і панталонів в обтяжку на зміну шароварам одягати не поспішали. Середній українець узагалі в одязі достатньо консервативний. І тому щойно згадані панталони також лишились атрибутом костюмів шляхти та поміщиків позаминулого сторіччя.
Окрім того, шаровари — це не вишиванка. Саме так, у найпрямішому значенні цих слів. Вишивані шаровари можна собі уявити хіба що в страшному сні. Штани несли іншу життєву функцію. Вишивка ж сама по собі — це не тільки прикраса, це таємне послання нащадкам, це код, спрямований крізь віки у вічність — так вам скаже навіть фольклорист–початківець, не кажучи вже про академіків. А на шароварах були очкур і матня, проте не було ніякого коду. Бо з шароварами все було просто, ясно й зрозуміло. І з ними, і з їхнім вмістом.
Тоді як вишиванка — це пісня. Один із найпрекрасніших текстів Дмитра Павличка — «Два кольори». Пригадає кожен: «Сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками». Хто з нас не пускав крадькома сльозу під звучання цього шедевра? «Мені майнула в очі сивина, та я нічого не несу додому. Лиш згорточок старого полотна. І вишите моє життя на ньому». Життєві маршрути можна вишити на сорочці, на штанях — ніколи! Новочасні модниці ходять у джинсах, прикрашених стразами від Сваровскі, але ті блискітки до космічного коду мають такий самий стосунок, як три зірки на етикетці паленого коньяку до сузір’я Великої Ведмедиці.
Утім усе змінне в цьому світі, й лише змінність незмінна, казали давні мудреці. П’ятиразовий олімпійський чемпіон Мюнхена 76–го Марк Спітц усі свої запливи вигравав у синьо–червоних плавках, прикрашених зірками й смугами. А тепер спробуймо уявити Олега Лісогора в жовто–синіх плавках із тризубом? Ну ж бо? Ото ж бо й воно! Інша ментальність там, у них, за океаном.
Та, певно, ніхто особливо не здивується, коли наступної весни, чи через рік, чи через п’ять шаровари раптом повернуться, виринуть з історичного небуття, набувши якоїсь нової форми — наприклад, широченних, спеціально непрасованих джинсів чи вельветових штруксів. Спершу їх одягнуть рафіновані модники, хореографи, перукарі та артисти балету. Далі підтягнуться спортсмени, бо вони ніколи задніх не пасуть. А через якийсь час, дивись, і пересічний громадянин долучиться. Замітав же він тротуари кльошами у такі ще не дуже далекі 70—80–ті роки минулого сторіччя. Та й кажуть при нагоді мудрі англійці Newer say newer. Ніколи не кажи ніколи. Тож чекаймо повернення шароварів! Вони ж бо ближчі до тіла. Бо свої.
Придумай лише свій початок нова наложниця не відразу привернула увагу падишаха і цілком заволоділа його серцем, уміло розпалюючи в ньому шалену пристрасть. Сулейман просто не міг жадібно накинутися на неї, маючи в гаремі сотні дивовижних красунь, навчених всім секретам хтивості. Але все-таки це нарешті сталося, і Роксалана-Анастасія присягнулася собі, що у що б то не стало доб'ється положення законної дружини падишаха - вийти з гарему на волю і повернутися додому нічого навіть і мріяти!Вона вже навчилася добре говорити по-турецьки і розуміла: її головний козир в тому, що Рустем-паша, завдяки якому вона потрапила в палац падишаха, отримав її в подарунок, а не купив. У свою чергу він не продав її кизлярагасси, поповнював гарем, а подарував Сулейману. Значить, Роксолана залишилася вільною жінкою і могла претендувати на роль дружини падишаха. За законами Османської імперії рабиня ніколи, ні за яких обставин не могла стати дружиною повелителя правовірних.Виникала ще одна перешкода: Анастасія-Роксолана була християнкою. Але це для дочки священика виявилося сущою дрібницею! Хоча в ті часи змінити віру для християнина означало погубити свою безсмертну душу! Проте, прекрасна наложниця не вагаючись прийняла іслам - вона поспішала, бо могла народити дітей, а вони повинні були стати законними спадкоємцями султана!Шляхом безлічі інтриг, умілого зваблювання Сулеймана, хабарів євнухам і клятвених обіцянок всесвітньої підтримки кизлярагасси у разі успіху Роксолана добилася свого і стала дружиною падишаха. Свого первістка вона назвала Селімом - на честь попередника її чоловіка, султана Селіма I Прозваний Грозним. Роксолана дуже хотіла, щоб її маленький златокудрий Селім став таким же, як його старший тезко. Але від бажань до їх виконання - страхітлива прірва!Прагнучи всіляко зміцнити своє становище, Роксалана народила Сулейману ще двох синів і дочку. Але спадкоємцем престолу і раніше офіційно вважався Мустафа - старший син першої дружини падишаха, красуні-черкески Гульбехар. Вона і її діти стали смертельними ворогами властолюбної і підступною Роксолани.Часом гарем взагалі дуже нагадував серпентарій - у боротьбі за своє становище жінки різних рас і національностей поводилися немов зчепилися в клубок отруйні змії!Анастасія-Роксолана вела свою інтригу методично і винахідливо, не поспішаючи, але кваплячись, щоб не упустити вирішальний момент. Зовні вона постійно проявляла любов і турботу про повелителя, зумівши стати йому дуже потрібною. Але як би вона не була розумна, красива, бажана і улюблена, навіть падишах не міг безкарно порушувати звичаї. Та і чи хотів він цього, маючи сотні дивовижних красунь в гаремі? Адже ніхто не міг і слова сказати йому впоперек!Лісовська чудово розуміла: поки її син не стане спадкоємцем престолу або не сяде на трон падишахів, її власне становище постійно перебуває під загрозою. У будь-який момент Сулейман міг захопитися новою красивою наложницею і зробити її законною дружиною, а яку-небудь із старих дружин наказати стратити: у гаремі неугодну дружину або наложницю живцем саджали в шкіряний мішок, кидали туди ж розлючену кішку і отруйну змію, зав'язували мішок і по спеціальному кам'яному жолобу спускали його з прив'язаним каменем у води Босфору. Провинилися вважали за щастя, якщо їх просто швидко задушать шовковим шнурком.Тому Роксолана дуже довго готувалася і почала активно і жорстоко діяти лише після майже п'ятнадцяти років!
Береза помітно вирізняються від усіх дерев у світі. Її незрівнянна краса нагадує вродливу дівчину. Красива береза за всякої пори року. Ранньої весни вона покидає чудові сережки. Потім береза закосичується молодою зеленню. У моєму саді росте берізка її кора біла, вона немовби сяє в темряві. Листя нагадують сердечки. Знизу вони опушені шовковистими волосинками. Гілки, тонкі, довгі, гойдаються від вітру, наче, переплітаються. Восени березове листячко, що впало на вологу землю, нагадує мідні монети. Листя берези першим почигає жовтіти. Це зворушливо і трохи сумно.
Й водночас, як Інь і Янь, як противага й доповнення у свідомості народній існує поняття шароварів. Тих козацьких широченних штанів, котрі волочились по землі краями холош, заправлених у чоботи. На полотнах історичної тематики шаровари часто зображують у червоному кольорі, хоча історики стверджують, що насправді козаки носили одяг скромніших відтінків. Але, попри все, пригадай–но, читачу, коли ти востаннє зустрічав чоловіка в шароварах — не на фольклорному святі, не на концерті в Будинку культури, а в реальному житті.
Ось тут і стримить зерно проблеми: чому ретельно зберігши і плекаючи надалі культуру вишиваної сорочки, український народ зрікся шароварів? Чому розірвався прадавній дует, зруйнувався досконалий комплекс одягу.
Перша відповідь лежить на поверхні. Це — поділ на «верх» і «низ». Шаровари, як відомо, зігрівали тіло чоловіка нижче пояса. А саме цю частину корпуса, згідно з релігійною та побутовою мораллю, вважали нечистою, відповідальною за вельми прозаїчні життєві функції. Мода змінюється не тільки з волі Вів’єн Вествуд чи Даші Шаповалової, інколи й раціональні чинники також спрацьовують. Шаровари навряд чи були найзручнішим одягом, пересуватися в них, та ще й брати участь у сутичках було, мабуть, не завжди комфортно. Але наші предки з крайнощів у крайнощі не кидалися, і панталонів в обтяжку на зміну шароварам одягати не поспішали. Середній українець узагалі в одязі достатньо консервативний. І тому щойно згадані панталони також лишились атрибутом костюмів шляхти та поміщиків позаминулого сторіччя.
Окрім того, шаровари — це не вишиванка. Саме так, у найпрямішому значенні цих слів. Вишивані шаровари можна собі уявити хіба що в страшному сні. Штани несли іншу життєву функцію. Вишивка ж сама по собі — це не тільки прикраса, це таємне послання нащадкам, це код, спрямований крізь віки у вічність — так вам скаже навіть фольклорист–початківець, не кажучи вже про академіків. А на шароварах були очкур і матня, проте не було ніякого коду. Бо з шароварами все було просто, ясно й зрозуміло. І з ними, і з їхнім вмістом.
Тоді як вишиванка — це пісня. Один із найпрекрасніших текстів Дмитра Павличка — «Два кольори». Пригадає кожен: «Сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками». Хто з нас не пускав крадькома сльозу під звучання цього шедевра? «Мені майнула в очі сивина, та я нічого не несу додому. Лиш згорточок старого полотна. І вишите моє життя на ньому». Життєві маршрути можна вишити на сорочці, на штанях — ніколи! Новочасні модниці ходять у джинсах, прикрашених стразами від Сваровскі, але ті блискітки до космічного коду мають такий самий стосунок, як три зірки на етикетці паленого коньяку до сузір’я Великої Ведмедиці.
Утім усе змінне в цьому світі, й лише змінність незмінна, казали давні мудреці. П’ятиразовий олімпійський чемпіон Мюнхена 76–го Марк Спітц усі свої запливи вигравав у синьо–червоних плавках, прикрашених зірками й смугами. А тепер спробуймо уявити Олега Лісогора в жовто–синіх плавках із тризубом? Ну ж бо? Ото ж бо й воно! Інша ментальність там, у них, за океаном.
Та, певно, ніхто особливо не здивується, коли наступної весни, чи через рік, чи через п’ять шаровари раптом повернуться, виринуть з історичного небуття, набувши якоїсь нової форми — наприклад, широченних, спеціально непрасованих джинсів чи вельветових штруксів. Спершу їх одягнуть рафіновані модники, хореографи, перукарі та артисти балету. Далі підтягнуться спортсмени, бо вони ніколи задніх не пасуть. А через якийсь час, дивись, і пересічний громадянин долучиться. Замітав же він тротуари кльошами у такі ще не дуже далекі 70—80–ті роки минулого сторіччя. Та й кажуть при нагоді мудрі англійці Newer say newer. Ніколи не кажи ніколи. Тож чекаймо повернення шароварів! Вони ж бо ближчі до тіла. Бо свої.