Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий
Прийшла зима- чарівниця , захурделила, замела доріжки білим снігом, закувала в лід річки і озера. У небі закружляли у дивному танку срібні сніжинки. - Дивіться, яка я гарна! Таких візерунків, як у мене, немає нівкого, - мовила одна сніжинка. - Так, ти гарна, але не гарніша за інших! Ми всі діти матінки-зими і однаково прекрасні, - відповіла друга сніжинка. - Але ж візерунки у нас різні, і мій найкрасивіший, - не вгамовувалася перша сніжинка. Друга сніжинка хотіла щось сказати подрузі, але в цю мить впала на щось тверде. - Дивись, яка вона гарна, який у неї чудернацький візерунок! - промовило якесь дівча розглядаючи на долонці сніжинку. А перша сніжинка впала дівчинці під ноги і ніхто не побачив її краси серед величезної кількості сестер-сніжинок...
(Якщо зима зі снігом, літо з врожаєм)
2. Тихо у лісі, не чути гомону пташок.