Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги, глянув на шлях і підбадьорив себе — збіжить він з гори й зігріється. Вдалині рожевіли крейдяні гори, а десь між них — місто Слов'янськ, біля якого солі — бери скільки схочеш. А за склянку солі можна було наміняти харчів.
Климко, після того як посиротів, жив удвох із дядьком Кирилом, машиністом великого паровоза. Дядько приходив зі зміни, питав, як тут його помічничок, чи не боявся вночі. Климко охоче прибирав воду за дядьком, насипав йому гарячої запашної юшки, хвалився своїми чепурними зошитами й очікував традиційного гостинця, якого той ніколи не забував привезти з поїздки. Одного разу дядьків паровоз не повернувся із рейсу — в нього влучила бомба. Загинули машиніст і його помічник. Климко залишився сам.
Именно так, гимном верности, называют повесть «Белый Бим Черное ухо», написанную Гавриилом Троепольским. И этот гимн поется собаке, существу, которое на такую любовь и преданность, что и не каждому человеку под силу. Как-то уж повелось, что под выражением «друг человека» все сразу подразумевают собаку, и она эту свою дружескую миссию выполняет сполна: что хозяин в нее заложит, то она и будет делать, преданно, без сомнений, неукоснительно. А вот почему человека не называют другом собаки? Почему человека вообще не называют чьим-либо другом? Наверное, потому что человек отказывает себе в счастье жить по своим чувствам, по порывам души – он постоянно оглядывается, что-то подсчитывает, прикидывает, размышляет, а в итоге – предает и себя, и свою мечту, и своих близких. А собачья душа совсем другая. Она не умеет быть расчетливой и хитрой, она полностью отдается своему любимому хозяину. Вот и в этой истории, начавшей так необычно, сполна раскрывается преданная и любящая собачья натура. Писателю Ивану Иванычу понадобился щенок, да чтоб непременно породы сеттер. Когда он пришел к своему знакомому выбирать щенка, то обратил внимание на одного кутенка, который оказался выбраковкой. Иван Иваныч был одинок, вот и этот щенок находился отдельно от своих братьев и сестер, и только потому, что цветом не вышел. Избитая фраза, но по-другому и не скажешь: встретились два одиночества. Встретились и стали жить вместе. И был бы Бим самой счастливой собакой в мире (каким он себя и чувствовал) до конца своих дней, если бы однажды не появились в их с хозяином квартире странные люди, пахнущие лекарством и одетые в белые халаты. Не знал Бим, что его хозяин еще с войны под сердцем осколок носит. Ивана Иваныча увезли, а Бим, как и наказывал ему хозяин, остался его ждать. Но каким утомительным для верного пса оказалось это ожидание. Сердце собаки не могло успокоиться, что его друг где-то там, один, без его Но он бы дождался его, обязательно дождался дома, если бы не вмешательство злых людей. Именно из-за Тетки Биму пришлось покинуть дом и отправиться на поиски хозяина. И началась череда его злоключений. Пес просто искал своего Ивана Иваныча, он не требовал ничего и ни у кого, несмотря на то, что нуждался в поддержке и Но люди, особенно взрослые, почему-то очерствели, почему-то не хотели его ни слышать, ни понимать. Но, если они не могли или не хотели ему то почему считали себя вправе распоряжаться его жизнью? Так что истинно человеческие черты к предательству, подлости и равнодушию – Бим прочувствовал на своей шкуре в полной мере.И только дети жалели его и пытались понять. Видимо, детские сердца ближе к природе и чувствовать боль даже собаки. Долгим был путь Бима, многих людей он на нем повстречал, но верным остался только одному. Он до последней секунды стремился к нему, он даже умер в движении, пытаясь расцарапать железную дверь фургона. Так его и нашли лежащим у самого выхода. Бим погиб от черствости и злобы людей, от их равнодушия и неумения понять ближнего. И пусть хоть каким-то успокоением для него будет то, что и хозяин его не бросил – нашел, забрал и похоронил в лесу друга, отдавшего за него жизнь.С сайта http://online-urok.ru
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.