Море... Я дуже люблю море. Воно ніколи не буває одноманітним, нецікавим, бо щодня, навіть щохвилини воно різне. Таємниче, мінливе, неосяжне — воно хвилює душу, не залишає байдужим серце. Одного дня воно тихе й спокійне, наче велике дзеркало, холодне й прозоре. Сонячні промінчики, пронизуючи солону воду, сягають дна, лагідно торкаються золотавого піску та яскравих сяючих мушлей, гладеньких камінців та зеленуватих водоростей, ловлять маленьких спритних рибок, що зграйками весело бавляться біля берега. Наступного дня все раптом змінюється. Налетить поривчастий вітер і погонить хвилі до берега. Вода стає каламутно-зеленою, іноді — темно-синьою, а одного разу я бачив навіть вражаюче чорну. Не видно більше ані риб, ані мушлей, ані піску: є тільки шалені хвилі, які з силою б'ються в прибережний пісок. Тоді ми з батьками сидимо на березі та можемо тільки гати за силою моря. Хоча навіть у такі моменти море видається мені дивовижним. Я думаю, що воно велетень, з яким я можу позмагатися, і я кидаю в море камінці або голосно кричу. Але перемога завжди дістається йому, морю. Воно глушить мій голос і відкидає мій камінець на берег. Іноді мені здається, що я можу дивитись на море безкінечно.
Давали гроші — таляри биті, |людям дуже милі|, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати. __ Мені здається часом, що верба, |ота стара|, |сухенька|, то — матуся. __ І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, |блискучі|, |білі|... __ ...От і розбіглася на морі супротивна хвиля, а з теї хвилі вилетіли коні, як жар, |червоні|, |у червону колясу запряжені|... __ Ні, ти сам для мене світ, |миліший|, |кращий|, ніж той, що досі знала я, а й той покращав, відколи ми поєднались. __ Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, |химерна|, убравшися для жарту за жебрачку. __ І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, |повний туги і каяття палкого|, без надії... __ Будуть приходити люди, |вбогі й багаті|, |веселі й сумні|, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. __ Леся Українка «Лісова пісня»
Давали гроші — таляри биті, |людям дуже милі|, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба він повік не дасть рубати. __ Мені здається часом, що верба, |ота стара|, |сухенька|, то — матуся. __ І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, |блискучі|, |білі|... __ ...От і розбіглася на морі супротивна хвиля, а з теї хвилі вилетіли коні, як жар, |червоні|, |у червону колясу запряжені|... __ Ні, ти сам для мене світ, |миліший|, |кращий|, ніж той, що досі знала я, а й той покращав, відколи ми поєднались. __ Доню, давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, |химерна|, убравшися для жарту за жебрачку. __ І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, |повний туги і каяття палкого|, без надії... __ Будуть приходити люди, |вбогі й багаті|, |веселі й сумні|, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. __ Леся Українка «Лісова пісня»
