М
Молодежь
К
Компьютеры-и-электроника
Д
Дом-и-сад
С
Стиль-и-уход-за-собой
П
Праздники-и-традиции
Т
Транспорт
П
Путешествия
С
Семейная-жизнь
Ф
Философия-и-религия
Б
Без категории
М
Мир-работы
Х
Хобби-и-рукоделие
И
Искусство-и-развлечения
В
Взаимоотношения
З
Здоровье
К
Кулинария-и-гостеприимство
Ф
Финансы-и-бизнес
П
Питомцы-и-животные
О
Образование
О
Образование-и-коммуникации

Портретний нарис у публіцистичному стилі про т шевченка.

👇
Ответ:
bukshtanovich20
bukshtanovich20
09.03.2023
Упродовж років життя Тарас Шевченко залишив нам декілька десятків автопортретів, котрі відрізняються один від одного як технікою малювання, так і створеним образом. Здається, що він весь час пробував зрозуміти сам себе, своє місце в суспільстві, своє ставлення до подій, до людей...Ось дивиться він нас з найпершого авпортрета. А ми на нього. Що хочеться йому сказати? Тарасе, тобі на цьому полотні всього лиш 26 років. І ти уявлення не маєш, якою важкою буде твоя доля, яким тернистим шлях. Шлях, з якого ти не звернеш і від якого не відмовишся, бо не можна відмовитися від власного себе, від ніжної любові до рідної землі, від болю за страждання свого закутого в кайдани неволі народу. Ти ще такий молодий, і незгоди тільки збираються навкруги тебе, щоб на високому чолі мислителя залишити згодом свої сліди. Ти дивишся на нас напружено темними уважними очима, за невеселим виразом котрих стоїть твоє сповнене поневірянь сирітське покріпачене дитинство.. Тоді, коли ти писав цей автопортрет, у тебе був період розквіту надій - тобі купили волю, дали можливість вчитися тому, до чого в тебе був талант - малюванню. Все тільки починалося на тім портеті. Щоб рівно через 20 років завершитися останнім автопортретом. 20 років поламаного життя та повязаних крил. Заборона писати та малювати. Заборона жити тобі за твій незламний дух та очі, сповнені душі по вінця.
4,6(47 оценок)
Открыть все ответы
Ответ:
gabbasovilas
gabbasovilas
09.03.2023

Объяснение:

Посеред кімнати — дубовий старовинний стіл. Він квадратовий, а столішни-ця викладена мозаїкою з елементів, зроблених із дерев різних порід. Стіл спирається на масивні ніжки. Проміж них — дерев’яні поперечки. Коли я була зовсім маленькою, я полюбляла на них сидіти. А ще у прабабці є диван. Як же не присісти на прохолодну шкіру старого дивана! У нього висока спинка із дзеркалом, полички, на яких стоять кумедні порцелянові слоники. По боках дивана — товсті шкіряні валики. Вони замінюють подушки. Я не стану описувати ані етажерку з книжками, яка стоїть між диваном і буфетом, ані шифоньєр, що розмістився у правому кутку кімнати, між вхідними дверима нком. А ось телевізор у прабабці сучасний. Від цього подарунка моїх батьків вона не відмовилася

4,4(6 оценок)
Ответ:
146727
146727
09.03.2023
Слова мораль, етика сприймають­ся в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто ро­зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль­но-трудове виховання», «моральна стій­кість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при­роді моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най­суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»? Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи­мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся моральі полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль­няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини­жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них?Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю­чись із проявами справжньої моральної шляхетності? З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною до­бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло? Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо­ся в царину етики, царину роздумів про людську мо­ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не­можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо. Насамперед зважимо на те, що й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі-ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по­в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер­нулася на девальвацію моралі загалом. Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий Грунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер­тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, питань вибору мо­ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза­галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всюзаяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду­валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк­денного існування надто багато важили і важать уяв­лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності. Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все­світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нин гаємо на прикладі нашого суспільства. Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан­ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей­ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні. Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд­ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. pars, partis — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова­них сил. 
4,5(36 оценок)
Новые ответы от MOGZ: Українська мова
logo
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси Mozg
Открыть лучший ответ