На моїй батьківщині дуже багато різноманітних традицій. Одна з них-хліб і сіль. Жінки в родині пекли величезну хлібину, часто прикрашали різними візерунками, а зверху клали сіль. Потім це підносили довгоочікуваному гостю або просто шанованій людині. В українській родині головний завжди чоловік, який повинен захищати і годувати свою сім'ю. Часто в будинках можна зустріти рушник, прикрашений найяскравішими нитками і квітами. Раніше господині іноді змагалися в тому, чий же рушник краще. Пізніше їх розвішували по всьому будинку, а ще рушник, на якому зображені червоні маки, мати дова синові, коли він йшов на війну або створював власну сім'ю. (прости, больше не помню) )
Коли я був маленьким ми з мамою були у селі. Вона повела мене помилуватися природою. Спочатку ми йшли дубовою посадкою.Потім я побачив білу поляну.Я підбіг ближче і поринув у щось пухнасте і м"яке.То були кульбабки.Я нахилився подивитися на квіточки ближче.В них були шапочки з легких пушинок. Тоді дмухнув вітерець і вони полетіли .Як же це було красиво!Нас вкрило неначе снігом серед літнього лугу. Ми ще довго гралися дмухаючи один на одного.Той кульбабковий пух лоскотав мене і мені було смішно та радісно.
Микола Вороний — талановитий поет і критик, історик і перекладач. Та працювати на повну силу він не міг через переслідування, звинувачення в контрреволюційній діяльності, арешти. А вся провина полягала в тому, що поет дуже любив свій край, український народ, уболівав за Його долю.Цікавився М. Вороний історією України, знайомився з літописами, працював з архівними документами. У Галицько-Волинському літописі він знайшов один факт, який його дуже зацікавив. Князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана. Оточений пошаною й увагою, хлопчик швидко забув рідний край, свої звичаї. А старий хан сумує за сином і, щоб повернути його, споряджає до Києва посланця, щоб той нагадав юнакові про його край, рід і умовив повернутися назад. Та не схотів той ні слухати, ні повертатися. «І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». Т прийшов у землю свою», — говориться в Іпатському літописі. Саме ці слова автор виніс у епіграф, передавши почуття людини, яка забула рідний край, та вказавши на можливість відновлення любові до рідного краю.
(прости, больше не помню) )