Десь над рікою стояв хлопчик. Дивився на неї як на свою дівчину. Вода така чиста, чиста, що видно дно її. Ріка була доволі широкою і довгою. Водилося в ній стільки риби, що можна було прокормити всі ближайші села. Але було одне но. Жив в селі один чоловін який приходик кожного дня на ріку і виловлював дуже багато риби. Всі селяни притримувались одної думки, "Лови стільки рибо, аби наїстись". Але той чоловік не хотів її притримуватись, тому селяни хотіли його провчити, всі вирішили забрати в нього вудку, щоб він не ловив вдосталь риби.
Твір «Мій рідний край» Я народився та живу в Україні, це моя Батьківщина, мій улюблений куточок Землі. Я дуже люблю мальовничу українську природу. Безкрає синє небо, яскраве сонечко, густі трави та квіти, міцні стрункі дерева. В усі пори року вони для мене найпрекрасніші в світі. Хоч, я впевнений, на Землі є багато красивих місць, не схожих на мою країну, і для тих, хто там народився, вони – найгарніші. І я б також хотів подорожувати та побачити всі дива світу на власні очі.
Тут, в моєму рідному краю, живуть мої найближчі люди – батьки та друзі, знайомі та сусіди. Завдяки ним я відчуваю себе частиною життя, почуваю себе як удома – потрібним та коханим. Звичайно, інколи між нами трапляються випадки непорозуміння, та це не псує наших відносин. Люди, що живуть поруч зі мною, розділяють ті ж радощі, турботи та сподівання, незважаючи на те, хто вони за національністю та якою мовою розмовляють. Бо рідний край – це не місце на карті, не держава навіть, це кохання в серці.
Мій рідний край – це мова, пісні, книжки. Це знайомі з дитинства казкові герої. Це найперші спогади про власне життя. На мою думку, втратити все це – величезне горе. Згадуючи про людей, яким доводилося залишати Батьківщину та жити на чужині, я можу уявити, як важко їм було. А ще гірше – бачити свій рідний край у занепаді, зруйнованим війною…
Усі ми на Землі – добрі сусіди, кожен з нас іде непростим шляхом власного життя. Ми маємо поважати одне одного. Я хочу, щоб ми жили мирно, щоб назавжди зберегти недоторканими дорогі для нас рідні місця, що для кожного з нас свої власні
Біліють своїм святковим вбранням вишеньки і яблуньки, грушки й сливки, неначе наречені. Поступово сходить сніг, та земля недовго лишається чорною та голою. Звідусіль лунає спів та щебет птахів, які повернулися з далеких країв. Весна в місті завжди починається з того, що прибирають вулиці, висаджують молоді деревця та розбивають клумби в парках, скверах. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами. Сніжинки тепер нагадували не брудні грудки, а чарівні крихітні зірочки. Ялинки закутані в білі шуби, тоненькі берізки обвішані сріблом, а на пеньках лежать білі пухнасті шапки.
Десь над рікою стояв хлопчик. Дивився на неї як на свою дівчину. Вода така чиста, чиста, що видно дно її. Ріка була доволі широкою і довгою. Водилося в ній стільки риби, що можна було прокормити всі ближайші села. Але було одне но. Жив в селі один чоловін який приходик кожного дня на ріку і виловлював дуже багато риби. Всі селяни притримувались одної думки, "Лови стільки рибо, аби наїстись". Але той чоловік не хотів її притримуватись, тому селяни хотіли його провчити, всі вирішили забрати в нього вудку, щоб він не ловив вдосталь риби.