Характер кожного з нас формується саме в дитинстві, адже саме в цей період нашого життя відбувається становлення нас як особистостей. Саме тоді батьки розповідають нам про те, що добре чинити, а що погано, вказують на моральні аспекти здійсненого нами, навчають нас.
Мені завжди було цікаво, чому люди не виростають однаковими: всі виховані, добропорядні, добрі, щиросерді… Проте зараз це вже перестало бути загадкою для мене. Все дуже просто: залежить від того, хто чому вчився, особливо у перші роки свого життя.
Дійсно, якщо дитина сиділа й вчилась читати, а потім завдяки книжкам формувала власний світогляд, розвивалась та самовдосконалювалась, то в неї, я певна в цьому на всі сто відсотків, абсолютно не залишалось часу на вчинення чогось поганого, наприклад, псування майна або бійок з однолітками.
Існує ж і геть обернена ситуація до наведеної мною вище. Якщо батьки не займаються вихованням дитини, якщо вона займається усім, що їй хочеться, але не розвивається, не навчається, не самовдосконалюється, то в цьому випадку все буде дуже сумно. Один з видатних письменників ХХ століття сказав якось, що «коли людина не йде вперед, вона невпинно рухається назад», інакше кажучи, у цьому випадку людина деградує.
Ми маємо пам’ятати, що лише постійне навчання, освоєння нових горизонтів, відкриття та звершення, які ми ще лише колись здійснимо, – є для нас єдино можливим залишитись гідними, добрими, порядними та моральними людьми.
Якщо ж людина не навчатиметься, то поступово спускатиметься усе нижче й нижче соціально-моральними сходами. Деградація – страшна річ, тож аби її уникнути, давайте будемо вчитись доброму!
вот одно из таких писем.
Объяснение:
«Здравствуй, дорогой товарищ! Тебя может удивить, кто это пишет… Это же я, Дуся Шевченко. Помнишь двух девушек, что пришли в партизанский отряд, вырвавшись из немецкого эшелона?.. Нас увозили в Германию, а партизаны освободили… Теперь моя фамилия изменилась, я стала Повяковой Дусей. Мне случайно пришлось узнать, что ты выслал Ивану Гаману две книги о нашем отряде. Вышли мне. Хочу, чтобы все знали о нашем отряде.
…У меня двое детей, девочка и мальчик. Мальчику одиннадцать лет, ходит в четвертый класс, а девочке пять лет. Только обидно и жалко, что нет у них отца. Жаль, что и его не миновала пуля, та, что попала в Примака. Жалко хороших людей. Как вспомню, как он плакал, когда мы уходили в штаб, больно и горько становится… На этом разреши окончить мое короткое письмо. Жду ответа.
Дуся».