мова українська — єдина, неповторна… скільки судилося пережити їй! а тепер ми, нащадки, у xxi столітті можемо сміливо, не криючись, спілкуватися нею. вільно, без перешкод.
витоки наших знань про мову, культуру та побут українців, їхні традиції та звичаї сягають у глибоку
давнину.
«мова — це душа народу, народ без мови — не народ», — справедливо сказав поет володимир сосюра. безперечно, це так: мова — відображення змісту нашого життя. у кожного народу своя мова. це великий скарб, який треба шанувати, берегти і плекати. якщо забувається мова, то народ,
який користувався нею, зникає морально.
з розповідей бабусі я знаю, як гнобили нашу рідну мову, забороняли, знищували, хотіли викорінити з народних уст. на мою думку, найбільшого гоніння зазнала саме наша мова. в україні не було (або майже не було) українських шкіл.
говорити українською було принизливо.
але як же так сталося, що такий давній народ спонукали до зречення своєї мови? це питання зараз цікавить мене. це саме питання завжди хвилювало кращих синів і дочок україни — т. шевченка, і. франка, лесю українку, м. рильського, в. сосюру, які
чимало своїх творів присвятили рідній мові.
страшно подумати, що суворі заборони й укази заковували наше слово у кайдани, перекривали йому подих, не пускали до школи, літератури, мистецтва.
але думати рідною мовою, українською, ніхто не міг заборонити. і
диво сталося! мова ожила, розправила свої крила і розквітла в усіх поетичних барвах.
отже, українська мова ніби шукає стежку до кожного українця, хоче стати справді рідною. не можна не погодитися з тим, що людина повинна мати лише одну рідну мову. хоча людина здатна і (сьогодні ми це
добре знаємо! ) повинна знати багато мов, бо народна мудрість говорить: «скільки мов ти знаєш, стільки разів ти й людина».
мені дуже хочеться, щоб назавжди відродилась наша мова — різнобарвна, як кольори веселки, співуча, як солов’їна пісня. я пишаюся тим, що мешкаю в україні, де живе
і працює український народ, де лунає українське слово, де українською мовою створюється велика культура. і я хочу з гордістю говорити про себе: «я — українець! »
Це був не просто чоловік, а працьовитий, сильний, мужній красень, який ніколи не залишить людину в скруті. Мій працьовитий тато йде на роботу о восьмій, а повертається пізно ввечері.
Я пам’ятаю, як на день народження мені подарували кольоровий пісок і я змогла виготовити незвичайний вазон. З усіх товарів, які завезли в магазин, найбільше мені сподобався яскравий, крейдований кольоровий папір.
Хвощ польовий росте в основному у вологих місцях по всій території України. Серед зелених потоків трав виднівся хоч і невисокий, але дуже яскравий, багряний польовий мак.
Честность, доброту, ум, искренность, чувство юмора, коммуникабельность, ответственность, харизматичность, самостоятельность, скромность, вежливость, целеустремленность, тактичность... или что-то ещё. Есть два хороших чтобы наиболее четко сформулировать ответ на поставленный вопрос. Первый: это поочередно вспомнить своих близких друзей и их личностные качества, которые, собственно говоря, нас в них и привлекают. Второй путь: во главу угла ставим себя любимого, тогда те черты характера, которые мы взращиваем и ценим в себе - являются приоритетными для нас и в других людях. Согласитесь, что пунктуального педантичного человека будет раздражать рассеянный и забывчивый товарищ, у которого ветер гуляет в голове. Почему?Да потому что они противоположности с различными убеждениями и взглядами на жизнь. Пусть и говорят, что противоположности сходятся, но они также быстро и расходятся, если не начинают дополнять друг друга и искать определенного компромисса, который устроил бы обе стороны. Итак, в методологии мы разобрались, теперь перейдем непосредственно к сути вопроса. Лично я ценю в людях честность и прямоту, когда человек говорит то, что думает и поступает по совести. Искренность, когда человек такой, какой он есть, не лицемерит и не прячется за пресловутой фразой Шекспира о том, что наша жизнь - театр, а мы в ней все актёры. Ценю умных и ещё более разумных людей, которые понимают, что они знают и умело применяют свои знания в жизни, причем не только при разгадывании сканвордов. Отдельной строкой нужно прописать такие качества как ответственность и надежность, так как в себе, в первую очередь их отмечаю. Согласитесь приятно осознавать, если товарищ пообещал, значит, он обязательно выполнит свое обещание, и не надо ему сто раз напоминать и постоянно контролировать. Люблю пунктуальность, это не только умение приходить и делать что-то аккуратно в срок, но и ещё и проявление уважения к человеку и к его личному времени. Ещё обязательно наличие чувства юмора, куда уж сегодня без него. Вот и все, хотя нет, стоит ещё сказать ещё об одном качестве, которое частично включает все вышеупомянутые - это харизматичность. Это слово мы часто употребляем в повседневной жизни, редко задумываясь над его смыслом и значением. Свойство харизмы относительно безразлично к роду деятельности и её морально-этическому содержанию: харизматическим лидером с равным успехом может быть и святой, и преступник. По классическому определению немецкого социолога М. Вебера: "Харизмой называется качество личности, признаваемое необычайным, благодаря которому она оценивается, как одарённая сверхъестественными, сверхчеловеческими или, по меньшей мере, специфически особыми силами и свойствами, не доступными другим людям". То есть это совокупность личностных качеств, которые выделяют человека из толпы и никого не оставляют равнодушным. Именно они делают историю, или, по крайней мере, являются режиссерами собственной жизни, у них очень развиты волевые качества и всегда есть четкий план действий. Такие люди легко приковывают к себе взгляд, при этом им не обязательно что-то в этот момент говорить или делать. Вот, теперь все, портрет моего идеального человека, наделенного харизмой, ответственного и пунктуального с чувством юмора и недюжинным интеллектом готов любить и жаловать. Мастер Вообще, это интересный вопрос. На самом деле, весь ответ кроется в песне К. Кинчева: "Синий предел": "Если преданность женщин и верность друзей - это все, что у тебя есть". Тут, правда, есть некоторое ограничение: "Значит ты с детства хорошими песнями жил". Правильно сказано, а главное - в тему. Действительно, если отбросить незначительное по составу, но емкое, по сути, ограничение, то получиться абсолютная верная формула. Почему стоит обратить внимание именно на это ограничение? Потому что, перефразируя всем известное выражение, человек состоит из того, что он слушает. Действительно, если "Дальних не судить, ближним " или "из всего, что в жизни есть, ценилась верность и честь, а все остальное - потом", то, слушая это, человек со временем к этому придет. А если он привык к вою о том, что насколько классно трясти, простите, ... кошельком, то человек будет стремиться в те места, где этот вой будет актуален. Но откуда в тех местах верность и честь возьмется? "Вот это вопрос". NemoЧеловек-существо совершенное, утверждали философы Просвещения. А сейчас вот подумаешь, куда же делось то совершенство? Мы чаще видим лишь плохие стороны нашей сущности.
мова українська — єдина, неповторна… скільки судилося пережити їй! а тепер ми, нащадки, у xxi столітті можемо сміливо, не криючись, спілкуватися нею. вільно, без перешкод.
витоки наших знань про мову, культуру та побут українців, їхні традиції та звичаї сягають у глибоку
давнину.
«мова — це душа народу, народ без мови — не народ», — справедливо сказав поет володимир сосюра. безперечно, це так: мова — відображення змісту нашого життя. у кожного народу своя мова. це великий скарб, який треба шанувати, берегти і плекати. якщо забувається мова, то народ,
який користувався нею, зникає морально.
з розповідей бабусі я знаю, як гнобили нашу рідну мову, забороняли, знищували, хотіли викорінити з народних уст. на мою думку, найбільшого гоніння зазнала саме наша мова. в україні не було (або майже не було) українських шкіл.
говорити українською було принизливо.
але як же так сталося, що такий давній народ спонукали до зречення своєї мови? це питання зараз цікавить мене. це саме питання завжди хвилювало кращих синів і дочок україни — т. шевченка, і. франка, лесю українку, м. рильського, в. сосюру, які
чимало своїх творів присвятили рідній мові.
страшно подумати, що суворі заборони й укази заковували наше слово у кайдани, перекривали йому подих, не пускали до школи, літератури, мистецтва.
але думати рідною мовою, українською, ніхто не міг заборонити. і
диво сталося! мова ожила, розправила свої крила і розквітла в усіх поетичних барвах.
отже, українська мова ніби шукає стежку до кожного українця, хоче стати справді рідною. не можна не погодитися з тим, що людина повинна мати лише одну рідну мову. хоча людина здатна і (сьогодні ми це
добре знаємо! ) повинна знати багато мов, бо народна мудрість говорить: «скільки мов ти знаєш, стільки разів ти й людина».
мені дуже хочеться, щоб назавжди відродилась наша мова — різнобарвна, як кольори веселки, співуча, як солов’їна пісня. я пишаюся тим, що мешкаю в україні, де живе
і працює український народ, де лунає українське слово, де українською мовою створюється велика культура. і я хочу з гордістю говорити про себе: «я — українець! »