Жил-был злой тролль. Однажды он смастерил такое зеркало, в котором всё доброе и прекрасное уменьшалось донельзя, а всё негодное и безобразное выступало ещё ярче и казалось ещё хуже. Тролля это ужасно потешало, а его ученики бегали повсюду с зеркалом. Наконец они решили взобраться на небо и посмеяться над самим Творцом. Они поднимались всё выше и выше, и вдруг зеркало выпало и разбилось на множество осколков. Осколки разлетелись по белу свету. Одни стали попадать людям в глаза, и человек видел в каждой вещи только плохое, а другие попали людям в сердце, и сердце превращалось в кусок льда. Злой тролль видел всё это и хохотал.
В большом городе жили по соседству двое бедных детей — Кай и Герда. Они любили друг друга как брат и сестра. Обе семьи выращивали цветы, и дети любили сидеть возле кустов с розами.
Однажды, сидя возле кустов и читая книгу, Кай вскрикнул: ему что-то попало в глаз и кольнуло в сердце. Это были осколки дьявольского зеркала. Теперь сердце Кая превратилось в кусок льда, и он начал всё видеть в искажённом виде. Прекрасные розы ему стали казаться гадкими, а взрослых он передразнивал и грубил им.
Наступила зима. Однажды Кай пошёл на большую площадь кататься на санках. Внезапно там появилась ослепительная женщина в белом на больших санках — Снежная королева. Кай привязал к её санкам свои и покатил. Вскоре они выехали за ворота города. Снежная королева завернула Кая в свою шубу, поцеловала мальчика, и он забыл про Герду и всех домашних.
Когда Кай не вернулся домой, Герда много плакала. Она не верила, что Кай умер, и отправилась на его поиски. По дороге девочка попала к старушке-чародейке, у которой был чудесный сад. Чары старушки заставили Герду забыть обо всём, и она осталась в доме с чудесным садом, где всегда было лето. Но однажды девочка увидела розы, которые напомнили ей о доме, и всё вспомнила. Она спросила цветы в саду, видели ли они Кая под землёй. Получив отрицательный ответ, Герда поняла, что Кай жив.
Вскоре Герда встретила большого ворона. У ворона была невеста, которая жила во дворце. От неё ворон узнал, что принцесса, большая умница, выходит замуж. Вороны описали внешность жениха, и Герда решила, что это и есть Кай.
С ворона и его невесты Герда проникла во дворец, но жених принцессы оказался не Каем. Выслушав историю девочки, принцесса подарила ей золотую карету с кучером и слугами, новые башмачки и красивую одежду.
В лесу на Герду напали разбойники. Они убили кучера и слуг, девочку взяли в плен. Маленькая разбойница, дочка атаманши, оставила Герду у себя. Она показала Герде свой зверинец, в котором были Северный олень из Лапландии и лесные голуби. Услышав историю Герды, лесные голуби сказали, что видели Кая в санках Снежной королевы по дороге в Лапландию. Маленькая разбойница отпустила Герду вместе с Северным оленем на его родину.
Северный олень привёз девочку к старой лапландке, которая дала письмо к старой финке, живущей возле царства Снежной королевы. Финка сказала, что пока у Кая в сердце и в глазу осколки зеркала, он не будет прежним, но Герда растопит лёд силой своего невинного детского сердца. В царство Снежной королевы Герда пришла одна, Северный олень не мог её туда сопровождать.
Посиневший от холода, но не чувствующий его из-за поцелуя Снежной королевы, Кай складывал из льдинок различные фигуры. Он хотел сложить слово «вечность», тогда Снежная королева подарила бы ему весь свет и пару новых коньков. Герда бросилась к Каю и горячими слезами растопила лёд. Кай заплакал, и осколок выпал из его глаза.
Кай с Гердой вернулись домой. По дороге они встретили Северного оленя и выпили молоко его молодой жены, отогрелись у финки, посетили лапландку. В лесу они встретили молодую разбойницу, которая рассказала о том, что ворон умер, и ворона осталась вдовой. Разбойница обещала при возможности навестить их. А дома их ждали два куста, усыпанных прекрасными розами.
Объяснение:Кількість генів у клітині не залежить від складності організму
Кількість генів у геномах різних організмів значно варіюється. Зазвичай витримується таке правило: в еукаріотів генів більше, ніж у прокаріотів, у багатоклітинних організмів більше, ніж в одноклітинних (рис. 27.2). Варті уваги внутрішньоклітинні паразити, у яких генів менше, ніж у їхніх непаразитичних родичів. Так, у вільноживучих бактерій мінімальний набір становить приблизно 1500 генів, а у бактерій внутрішньоклітинних паразитів (наприклад, у мікоплазм, різні види яких спричиняють у людини атипову пневмонію та захворювання статевої системи) — приблизно 500 генів. В одноклітинних еукаріотів мінімальна кількість генів становить приблизно 5000, у багатоклітинних— 13000. У вищих рослин і ссавців — зазвичай 25000 генів. Однак кількість генів усередині груп може значно варіюватися. Так, геном плодової мушки дрозофіли містить 13600 генів. А в мікроскопічного круглого черва ценорабдітіса, який мешкає у рослинності, що гниє, — 18500. Рекордсменом за кількістю генів серед досліджених геномів тварин є крихітний рачок дафнія — 31000 генів. У цьому він значно випередив людину з її 23000 генів. Однак геном рису посівного ще більший — 40000 генів. Пояснюється це тим, що в дафнії та рису більшість генів у геномі мають по кілька копій. Розмір геному також не завжди пропорційний кількості генів. У пекарських дріжджів 5800 генів при розмірі геному у 12,2 млн пар нуклеотидів, а в дріжджів іншого виду — 5000 генів, хоча геном довший — 14,1 млн пар нуклеотидів. Цей парадокс пояснюється тим, що в геномі, окрім генів, є ще й некодувальна ДНК.
1 У рослин, щоправда, є особливі інфекційні РНК — віроїди, що з датні самостійно розмножуватися, не несучи в собі при цьому жодного гена. Звісно, такі РНК не більше живі, ніж віруси.
Не вся ДНК еукаріотів складається з генів
На запитання, що міститься в геномі, перша відповідь, яка спадає на думку, — гени. Справді, гени — це обов’язковий компонент геномів усіх живих організмів1. Утім гени не розташовані один за одним у вигляді неперервного ланцюга — між ними є міжгенна ДНК. Ця частина ДНК не кодує молекули РНК, і транскрипція
на них відбувається1. Частота мутацій у цих ділянках дуже висока, адже мутації в них зазвичай не призводять до порушень роботи організму. Такі мутації нешкідливі та, на відміну від мутацій у генах, не видаляються, бо ні на що не впливають. У бактерій такі міжгенні проміжки дуже короткі й представлені лише кількома нуклеотидами. Але якщо ми зазирнемо до послідовностей ДНК людини, то, на свій подив, виявимо, що проміжки між генами можуть бути утворені тисячами, десятками тисяч і навіть сотнями тисяч пар нуклеотидів некодувальної ДНК.
У людини лише невеличка частина ДНК кодує білки
У людини ДНК, що кодує РНК і білки, становить лише 1,5 % від всієї ДНК хромосом. Наявність такого величезного некодувального геному в еукаріотів (особливо багатоклітинних) тривалий час залишалася загадкою для вчених. Спочатку його вважали непотрібним і зневажливо називали «сміттєвою ДНК». Однак виявилося, що ця ДНК не така вже й непотрібна2. Отже, розглянемо, які послідовності є в геномі людини (рис. 27.3).
Як ми вже з’ясували, екзони, що кодують РНК та білки, становлять 1,5 % ДНК. На інтрони припадає приблизно 26 %. Ще приблизно 25 % становить некодуваль-ний міжгенний матеріал, що включає регуляторні елементи, а також мертві не-функціональні гени, що колись працювали. Понад 5 % представлено повторами різного ступеня складності: від простих (типу ...АЦАЦАЦАЦ..., і так сотні разів) до значно складніших.
Проте найбільша частина геному, що залишилася (приблизно 45 %), — це так звана рухлива ДНК. Ця ДНК здатна так чи інакше змінювати своє положення в геномі й навіть розмножуватися в ньому, збільшуючи кількість своїх копій. Значна частина цієї ДНК (понад 8 %) — загиблі віруси, що колись вбудувались у геном наших предків, але втратили свою патогенність. Тепер вони пасивно подорожують із нами в часі. Велика частина цієї рухливої ДНК стала «нерухомою»: отримала мутації, що позбавили її здатності «стрибати» по геному. Але послідовність нуклеотидів свідчить про її походження від більш «динамічних» предків. Рухлива ДНК належить до так званої «егоїстичної» ДНК.
Вона живе в геномі власним життям, розмножується, може навіть нашкодити ненавмисно. Уявіть собі, що фрагмент такої «стрибальної» ДНК раптом вбудується до екзону гена, що кодує білок. Це практично невідворотно призведе до того, що ген утратить свою функцію цього гена. Багато «мертвих» генів у нашому геномі несуть у собі сліди подібних «бомбардувань».
Щоправда, клітина має системи захисту геному від такої «бурхливої» ДНК і намагається її приборкати. Клітина навіть використовує цю ДНК у своїх цілях. Питання, пов’язані з «егоїстичною» ДНК, учені продовжують активно досліджувати і зараз.