Еволюційна філогенія (або філогенез) (від. грец. філо - рід і генезіс - породжую) - розділ еволюційної біології, що вивчає шляхи історичного розвитку біорізноманіття Землі. Термін філогенез ввів у науку німецький учений Е. Геккель у 1866 р. Ним він визначав історичний розвиток окремих видів, систематичних груп та органічного світу в цілому. В сучасному розумінні поняття філогенія застосовується і для досліджень еволюції молекул, клітин, органів, систем органів, популяцій, окремих видів, екосистем та біосфери в цілому. Метою еволюційної філогенії є реконструкція походження і послідовності еволюційних перетворень та побудова природної системи органічного світу.
Вихідним методом для досліджень філогенезу був метод «потрійного паралелізму» з використанням знань морфології, ембріології та палеонтології. Сучасна еволюційна філогенія використовує дані генетики, біохімії, молекулярної біології та багатьох інших наук. Важливу інформацію для науковців дають методи молекулярної філогенетики, що досліджують філогенетичні відносини молекул ДНК, РНК і білків різних організмів. Так, було з’ясовано, що для встановлення еволюційних зв’язків між царствами і типами живих організмів найбільше значення має рРНК. Причина криється в тому, що ця молекула виникла на ранніх етапах становлення життя і є в усіх живих організмів.
Для ілюстрації філогенії еволюційних зв’язків між групами організмів застосовують філогенетичні дерева. Це зображення філогенетичних відносин у будь-якій природній групі організмів або в межах всього органічного світу.
Результати досліджень еволюційної філогенії найширше використовуються в біосистематиці для класифікації організмів, в біогеографії -для вивчення поширення, в етології - для дослідження еволюції поведінки, в медицині - для розуміння шляхів виникнення хвороботворних мікроорганізмів та ін.
Отже, предметом досліджень еволюційної філогенії є еволюційні зв'язки між організмами на різних рівнях організації живого та шляхи історичного розвитку біорізноманіття на Землі.
По своей опустошительности замор является сильнейшим бедствием. Колоссальное количество промысловой рыбы и ее молоди ежегодно погибает во многих водоемах. Много хороших водоемов, изобиловавших рыбой, опустошено и обесценено замором. Из-за него закрывались спортбазы. Во многих озерах, прудах по этой же причине невозможно разводить ценные виды рыб, и пруды используются лишь для летнего выращивания карпа. Зимой же недолов ленный в прудах карп, за редким исключением, нацело погибает от замора.
Замор происходит от недостатка кислорода в воде. Летом кислород поступает в воду из атмосферы и выделяется водными растениями. Он непрерывно расходуется на окисление (гниение) ила и отмирающих водных животных и растений, а также на дыхание водных организмов. При сильном зарастании водоема или развитии микроскопических водорослей («цветении воды») потребление кислорода летом может оказаться значительно больше поступления, в особенности ночью, когда растения кислорода не выделяют. В этих случаях замор может наступить и летом. Но летний замор встречается реже. Главную опасность представляет замор зимой, когда ледяной покров препятствует поступлению кислорода в водоем из атмосферы. В этот период и растения не обогащают воду кислородом. Количество кислорода в воде может настолько уменьшиться, что рыба начинает задыхаться. Нередко погибает полностью все рыбное население водоема или же гибнут многие ценные виды рыб и выживает лишь карась.
К сожалению, часто смотрят на замор как на досадное, но вполне закономерное явление. Сожалеют о гибели рыбы, об опустошении водоемов, а о борьбе с замором мало заботятся. А кое-где даже стараются поживиться за счет замора.
Представлению о неотвратимости заморов отсутствие эффективных средств борьбы с этим злом. В действительности же с замором можно и нужно бороться. Летний замор в рыбоводных прудах устраняется разбрызгиванием воды огородными дождевальными установками. До недавнего времени в качестве почти единственной «меры пресечения» зимнего замора применялись «продухи» – большие проруби, которые время от времени очищают ото льда. В некоторых случаях в проруби вмораживают снопы соломы, камыша или тростника, наивно полагая, что сквозь снопы в воду пройдет достаточное количество воздуха.
