Жанр – детектив
Тема твору: Іронічне зображення пристрасті людини до легкого збагачення
Сюжет і композиція “Спілка рудих”
Композиційні елементи Ланки сюжетної лінії
Експозиція Вілсон звертається за до до Шерлока Холмса.
Зав’язка Об’ява в газеті.)
Розвиток дії Вілсон влаштовується на роботу до Спілки рудих. Дивна робота за чотири фунти на тиждень. Спілку рудих розпущено. Таємниця Спілки рудих. Холмс обстежує територію ймовірного злочину й таємно оглядає помічника Вілсона. Холмс слухає музику. Холмс підключає до справи поліцію.
Кульмінація Засідка. Злочинців затримано.
Розв’язка Вдячність директора банку.
Пояснення детектива Холмс пояснює Вотсону незрозумілі деталі справи та ходу її розслідуванняя.
Объяснение:
Маленький мальчик (Владик) дружится с Павликом (четверокласником) с книги остров сокровищ потом через некоторое время Павел создаёт игрушечную каравеллу и через примерно год они ссорятся и Павел уезжает из города. После этого описывается жизнь Влада. И уже в конце описывается встреча Влада и Павла.
Дружба двух мальчиков-соседей в суровые послевоенные годы. «Тень каравеллы» добрый, очень эмоциональный роман, с привычным для автора положительным со всех сторон, но раздираемым внутренними противоречиями, подростком. Вместе с его мыслями и внутренними диалогами, читатель легко погружается в окружающую обстановку, его переживания и проблемы. Вместе мы решаемся дать сдачи Толику, пытаемся произвести впечатление на Манярку, играем в футбол с Майкой и выдумываем невероятные приключения с соседом Павликом.
Один раз, когда я был маленьким, мне очень повезло: у меня прохудились ботинки и пришлось сидеть дома. Не смейтесь. Если бы не этот случай, я не построил бы корабль.
Был март. Под нашими окнами сверкала синевой и солнцем лужа. В луже, как в сказке, ходили эскадры. Только паруса у них были бумажные: в мелкую клетку и косую линейку.
А мне было грустно. И чтобы прогнать плохое настроение, я пошел в кухню, отколол от полена кусок сосновой коры и начал строить свой кораблик. Первый.
Потом за свою жизнь я построил целый флот. Были в нем и сосновые лодочки размером с ладонь, и модели каравелл, и настоящие яхты, которые не прочь поспорить с крепким ветром. Одной из самых больших радостей я считаю тот миг, когда парус набирает ветер, кренится мачта, натягиваются шкоты, а за рулем вырастает на воде бурлящая струя.
Это так же радостно, как найти хорошие слова для новой книжки.
И сейчас, когда я с мальчишками снаряжаю эскадру, чтобы уйти в настоящий парусный поход, кое-кто из взрослых, серьезных людей с упреком говорит мне: «Ты, как маленький, все еще играешь в кораблики».
Ну и пусть. Эта повесть не для них. Они все равно не поверят, что, не будь у меня первого бумажного паруса, размером с половину открытки, я вообще бы не написал ни одной книжки.
А эта книжка про самое начало. Потому что все начинается в детстве: первые паруса, первые стихи и первые неудачи. Первая любовь и первый смелый поступок.
Иногда меня спрашивают: «Это ты про себя написал?» И очень трудно отвечать. Кое-что про себя, кое-что про таких мальчишек, каким был сам. Про мальчишек, росших в суровые военные годы и в первые годы после войны.
Может быть, кто-то узнает себя в этой книге, а другие могут сказать, что все было не так. Но тут не стоит спорить. Детство — это как сказка, которую каждый раз можно рассказывать по-новому. Главное в нем все равно всегда остается: радость открытия мира, радость ребячьей дружбы и ощущение свежести и синевы. Словно ранним утром ты вышел за калитку на улицу, на которой родился, на которой живут твои товарищи.
Я уверен, что каждому человеку хоть раз в жизни выпадало такое утро.
“Вось ён - бізон наш, што ў нас называецца зубрам!
Масці паджарай, як мешанка, бурай і чорнай,
Быццам з вякоў у вякі пераходзіў праз горны
І гартаваўся, сабраўшы адценні стагоддзяў.”
Мікола Гусоўскі, расказваючы пра зубра, услаўляе яго прыгажосць, постаць, магутнасць, сілу, яго веліч над усімі астатнімі жыхарамі лесу.
“Лютасцю больш небяспечны, чым люты драпежнік,
Зубр для людзей не страшны, не чапай — не зачэпіць,
Будзе стаяць як укопаны— пастыр на варце,
Не страпянецца, а позіркам пасціць няспынна…”
“Смелы, і ў гэтым няма яму роўнага зверу
Ў свеце жывёльным пушчанскага краю…”
Асновай твора з'яўляецца сутыкненне паміж зубрам і людзьмі, паляванне на зубра. Жывёла з усіх сіл імкнецца выжыць, уся душа зубра напоўнена нянавісцю да тых, хто захацеў яе пакрыўдзіць, хто замахнуўся на яе незалежнасць і жыццё. Звер з апошніх намаганняў імкнецца адпомсціць за свае раны, за кроў.
Зубр у паэме з’яўляецца своеасаблівай эмблемай Радзімы паэта — Вялікага Княства Літоўскага, яго даўняй магутнасці і багацці. У вобразе зубра М. Гусоўскі паказаў беларускі народ. Нораў зубра — хіба гэта не адметны характар беларуса: моцны, непакорны, міралюбівы, спакойны, незвычайна добры. І, наадварот, калі ён абараняецца ад тых, хто ідзе на яго з мячом, то паўстае страшным, бязлітасным, помсцячым ворагам «і за кроў, і за раны, і за парушанае мірнае жыццё».
“Страшная прагнасць у звера адпомсціць, сквітацца
З ворагамі сілай сваёй і за кроў, і за раны…”
Ачалавечванне зубра відаць ва ўсім, нават калі паэт засяроджвае ўвагу на паводзінах зубрынага статка. Ухваліўшы гарманічныя адносіны ў зубрынай сям’і, аўтар пераносіць іх на паводзіны ў людскіх сем’ях, заклікае людзей да гуманных узаемадачыненняў.
“Вернасць у парах зубрыных адной толькі смерцю
Можа парушыцца: скажам, самца забадалі —
І аўдавелая матка вяртаецца ў статак… ”
Безліч радкоў прысвячае паэт незвычайнасці і яркасці самога абраду палявання на зубра. Падрабязна і дэталёва ён апісвае тое, як спачатку заганяюць зубра ў загон, як на яго сыплецца цэлы град стрэл і коп’яў, як раз’юшаны звер гатовы крушыць і ламаць, зносіць усё на сваім шляху, «як лавіна з гары». Дужы зубр, «пушчаў жыхар», паводзіць сябе ваяўніча, нястрымна, дзіка:
Грозны і страшны цяпер гэты лясны велікан
Гневам напяты ўвесь, шыбуе праз пні і калоды,
Прагнучы, як наталіць ярасць крывёю ахвяр.
Адна з самых драматычных старонак паэмы — сцэна смерці зубра, дзе гучаць словы-прысуд жорсткасці і бесчалавечнасці:
Смерцю маёй пацяшацца сышліся? Чакайце ж,
Я пакажу вам забойства — вякі не забудуць!
З храпам набраўшы паветра, разявіўшы пашчу,
Рыкам усіх аглушыў, скалануў наваколле...
Тыцнуўся ў снег і прыкленчыў, нібы пакланіўся
Шумнай дуброве: «Даруй, мая родная, ўсё мне».