Образ Гамлета складний, сповнений суперечностей. Гамлет одержимий пошуками істини. Щоб дізнатися про причину смерті батька, він готовий на все: підмовляє акторів зіграти сцену, за якою він може простежити реакцію Клавдія, сміливо іде вночі на зустріч із привидом батька, а почувши з його уст, хто винуватець смерті короля, продовжує шукати істину. Задля цього він прикидається божевільним, щоб приспати пильність Клавдія. Своїм «божевіллям» він відштовхує любляче серце Офелії і помилково вбиває її батька. Події розвиваються дуже стрімко, але це аж ніяк не порушує психологічної цілісності портрета кожного шекспірівського персонажа. Гамлет проходить до кінця увесь шлях пошуків істини. Фінал трагічний, але справедливість восторжествувала, і підступний вбивця та зрадник покараний рукою Гамлета. За п’єсою Шекспіра, Гамлет любив Офелію, про що неодноразово їй говорив, робив подарунки. Але, розчарувавшись у матері, яка булла для нього зразком Жінки, він втрачає довіру й до Офелії, відштовхує її, ображає, прикриваючись маскою божевільного. У такий б він руйнує не лише своє почуття до Офелії, а й віру дівчини у любов. Однак подальші дії Полонія та Офелії переконують Гамлета, що він не помилився: кохана здатна зрадити його, вона занадто інфантильна і слабка, щоб зробити крок назустріч своєму сміливому героєві, вона назавжди залишиться у ворожому для нього таборі. Провина безвольної Офелії в тому, що вона ніколи не стане рішучою Джульєттою. І все ж, образ Офелії викликає у читача співчуття: вона втрачає кохання, а потім, не витримавши смерті батька, стає божевільною і, зрештою, помирає. Гамлету не вистачило чуйності? («Из жалости я должен быть жесток») Образ Гамлета викликає різні оцінки у літературознавстві.
Из предлагаемых учебником пословиц в качестве морали к этой басне лучше всего подойдёт последняя («От ворон отстала, а к павам не пристала»). Она указывает на то, что Ворона легко отрекается от своих сородичей, но этого недостаточно, чтобы «пристать к павам». В принципе большой ошибки не будет, если кто-то выберет в качестве вывода вторую пословицу («Наряд соколий, а походка воронья») или даже первую («Не всё то золото, что блестит»), хотя эти пословицы несколько отличны по смыслу от того, что имел в виду автор (отречение от «своих корней» не только нелепо, но и наказуемо). Главное, чтобы ребята могли обосновать свой выбор
Раскольников в первую очередь совершает ошибку создав, в своей голове не истинную теорию
Второе, создав ее - пошел на убийство. - преступление, которому оправдания нет. А там пошло и поехало. - убийство Лизаветы и пр.
Родион Раскольников — это совсем необычный преступник. Свое преступление — убийство старухи-процентщицы — он совершает под влиянием созданной и выстраданной им системы идей, рассматривая преступление как своеобразный социально-психологический эксперимент, который должен подтвердить верность его теоретических выводов. Поэтому психологический анализ состояния преступника до и после совершения убийства неразрывно слит в романе с анализом философской теории Раскольникова. Но мотивы его преступления кроются не только в теории “сильной личности”, ай в социальных условиях жизни общества. Преступление — сама жизнь общества, где царит зловещая власть денег, где все продается и покупается и принимает приличную форму законного беззакония, — общества, где почти каждый стоит перед необходимостью “переступить” нормы морали, по-своему “переступили” их Раскольников, Лужин, Свидригайлов.
Это одаренный от природы, честный и смелый человек. Работа мысли героя сложна и противоречива, доставляет ему массу страданий. Он болезненно горд, самолюбив, считает себя исключительной личностью. Раскольников весь поглощен идеей самостоятельно найти выход из социальных и духовных тупиков общества. Итак, сначала было Слово. Словом, была статья Раскольникова, где, размышляя о причинах существующего неравенства и несправедливости, он приходит к выводу о существовании различия между двумя разрядами людей — “обыкновенными” и “необыкновенными”. Первые — абсолютное большинство — материал, “служащий единственно для зарождения себе подобных”, люди, живущие в послушании. Вторые — “собственно люди” — те, кто имеет дар или талант сказать “новое слово”. Все они в большей или в меньшей мере преступники. а Словом идет Дело — убийство старухи. Кроме ростовщицы, убитой “по плану”, Раскольников убивает — “случайно” — Лизавету. “Случайно” его вину берет на себя Миколка — еще одна едва не загубленная жизнь. “Случайно” из-за преступления сына сходит с ума и умирает мать героя. Раскольников — матереубийца. Невольный? Конечно. По чувству — невольный. А по “теории двух разрядов”? И не ведала мать, что, читая статьи Роди, приговор она себе читала смертный. Задача писателя состояла в том, чтобы показать, какую власть над человеком может иметь идея и какой страшной и преступной может быть эта идея. Поэтому жизнь по теории строить нельзя. “Живой процесс жизни” всегда опровергает идею, теорию; логика жизни всегда победит. Опровергнута “живым процессом жизни” и идея Раскольникова: “Вместо диалектики наступила жизнь, и в сознании должно было выработаться что-то совершенно другое”. Таким образом, в эпилоге линия событийной борьбы доведена до развязки, отношения Раскольникова с каторжными дошли до возможности трагического конца, идея Раскольникова о праве сильной личности на преступление против нравственных норм жизни оказалась абсурдной. Жизнь победила теорию. Исход: начать новую жизнь.
Образ Гамлета складний, сповнений суперечностей. Гамлет одержимий пошуками істини. Щоб дізнатися про причину смерті батька, він готовий на все: підмовляє акторів зіграти сцену, за якою він може простежити реакцію Клавдія, сміливо іде вночі на зустріч із привидом батька, а почувши з його уст, хто винуватець смерті короля, продовжує шукати істину. Задля цього він прикидається божевільним, щоб приспати пильність Клавдія. Своїм «божевіллям» він відштовхує любляче серце Офелії і помилково вбиває її батька. Події розвиваються дуже стрімко, але це аж ніяк не порушує психологічної цілісності портрета кожного шекспірівського персонажа. Гамлет проходить до кінця увесь шлях пошуків істини. Фінал трагічний, але справедливість восторжествувала, і підступний вбивця та зрадник покараний рукою Гамлета. За п’єсою Шекспіра, Гамлет любив Офелію, про що неодноразово їй говорив, робив подарунки. Але, розчарувавшись у матері, яка булла для нього зразком Жінки, він втрачає довіру й до Офелії, відштовхує її, ображає, прикриваючись маскою божевільного. У такий б він руйнує не лише своє почуття до Офелії, а й віру дівчини у любов. Однак подальші дії Полонія та Офелії переконують Гамлета, що він не помилився: кохана здатна зрадити його, вона занадто інфантильна і слабка, щоб зробити крок назустріч своєму сміливому героєві, вона назавжди залишиться у ворожому для нього таборі. Провина безвольної Офелії в тому, що вона ніколи не стане рішучою Джульєттою. І все ж, образ Офелії викликає у читача співчуття: вона втрачає кохання, а потім, не витримавши смерті батька, стає божевільною і, зрештою, помирає. Гамлету не вистачило чуйності? («Из жалости я должен быть жесток») Образ Гамлета викликає різні оцінки у літературознавстві.