Туризм як масове суспільне явище на рубежі ХХ - ХХІ ст. можна трактувати різними історичними вимірами, які коротко можна звести до таких:
Історична періодизація. Простежується чітке співпадання із основними історичними етапами (первіснообщинний, рабовласницький, середньовічний, новий, новітній).
Стадії розвитку людства. Взаємозв’язок із стадіями розвитку людства, за Е. Тоффлером (аграрна (до-індустріальна), індустріальна, інформаційна).
Основні етапи розвитку науки. Виділення основних етапів розвитку науки (класичний, новий, новітній) із уточненнями періодів конкретно наукових знань.
Технологічні революції, які відбувались у промисловості, транспорті, будівництві, готельній та ресторанній справі і т. д.
Розвиток власне туристичної індустрії, де виділяють такі етапи (передісторія туризму; елітарний туризм і зародження масового туризму; початок становлення масового туризму, масовий туризм).
Становлення і розвиток наукової дисципліни "Географія туризму". Вимагає виділення етапів, які властиві цій галузі.
Концепції парадигм. Необхідно застосовувати їх до конкретних наукових знань, адже у широкому розумінні парадигму можна визначити як набір переконань, цінностей і технік, що їх поділяють члени цього наукового співтовариства.
Для туризмології, як нового наукового напрямку, найцікавішими є 5-7 позицій цієї класифікації.
Отже, в історії туризму залежно від зміни таких чинників, як мотивації подорожей подорожей і розвитку транспортних засобів; кількості подорожуючих і охоплення туризмом різних верств населення виділяють чотири етапи:
І – з найдавніших часів до 1841 року – це початковий етап розвитку туризму.
ІІ – з 1841 р. до 1914 р. – етап становлення туризму як галузі.
ІІІ – з 1914 р. до 1945 р. – етап формування індустрії туризму.
ІV – з 1945 р. і до сьогодення – монополізація туристичної індустрії, етап масового туризму.
Якщо, застосувати цю класифікацію для території України, то необхідно з’ясувати специфічні особливості кожного етапу. У кожному з них проглядається відхилення від загальносвітових тенденцій у бік запізнення, що пов’язано із політичними реаліями конкретного історичного періоду. А звідси, значно розширені рамки першого періоду, аж до 60-х років ХХ ст., і відносно менші – другого.
Щодо формування наукової дисципліни "Географія туризму", то тут теж помітні вагомі часові відмінності. Термін "Географія туризму" появився в США в 20-ті роки ХХ ст. Трохи пізніше, через 10-15 років наукові статті появилися у Франції, Англії, Японія. Закінчення Другої світової війни та відновлення економіки спонукало вчених різних країн проводити дослідження за географічними аспектами туристичної діяльності.
Основи географії туризму в Україні (яка була складовою частиною СРСР) почали формуватися у середині 60-х років ХХ ст. У цей час відбувалися значні зміни в соціально – економічному житті: швидке зростання потреб населення в рекреаційній діяльності сприяло усвідомленню того, що задоволення цих потреб стане важливим чинником розвитку суспільства. Тому індустрія відпочинку швидко розвивалась.
За кордоном науковий напрямок географії туризму в 60-х роках ХХ ст. базувався на теоретичних і методологічних засадах економічної географії і вивчення проблеми впливу на господарську структуру, зайнятості населення, транспортних потоків. У 70-х роках ХХ ст. рекреаційно-туристична проблематика досліджувалась уже рамках суспільної географії. Німецькі вчені Руппер і Майєр визначили її як географію вільного часу.
У колишньому СРСР проводились дослідження у галузі культурної кліматології, оцінки природних умов відпочинку, поляризації урбанізованих і рекреаційних ландшафтів, проблемам рекреаційних ландшафтів, рекреаційного районування. Значному піднесені цього напрямку географічних знань сприяли також проведені Всесоюзні наради з проблем відпочинку і туризму у 1969, 1972, 1976 роках. Випущено колективні монографії. Розроблялася і сформувалася концепція про рекреаційно-географічний простір як основи подальшого розвитку теорії в рекреаційній географії та визначено головний об’єкт дослідження.
Відмінна риса радянської географії, полягає в тому, що вона до кінця 80-років ХХ ст. була суспільно-географічною дисципліною, яка вивчала територіально-рекреаційні системи (ТРС). Весь розвиток української географії туризму цього часу знаходився у фарватері російської (з певним піонерним значенням). З початку 90-х років ХХ ст. в Україні розпочався якісно новий період розвитку цього наукового напрямку.
Так, у кінці ХХ ст. в Україні лише у Київському, Сімферопольському (Таврійському) університетах проводилась підготовка спеціалістів для туристичної діяльності. На сьогодні таких закладів понад 80 різних рівнів акредитації (на жаль, більшість із них є не географічними), тобто втрачається певна перевага і виникає нагальна необхідність переосмислення пройденого етапу, так і накреслення шляхів подальшого розвитку.
Литосфера — внешняя твердая оболочка земли, которая включает всю земную кору с частью верхней мантии земли и состоит из осадочных, изверженных и метаморфических пород. нижняя граница литосферы нечеткая и определяется резким уменьшением вязкости пород, изменением скорости распространение сейсмических волн и увеличением электропроводности пород. толщина литосферы на континентах и под океанами различается и составляет в среднем соответственно 25— 200 и 5—100км. рассмотрим в общем виде геологическое строение земли. третья за отдаленностью от солнца планета — земля имеет радиус 6370 км, среднюю плотность — 5,5 г/см3 и состоит из трех оболочек — коры, мантии и ядра. мантия и ядро делятся на внутренние и внешние части. земная кора - тонкая верхняя оболочка земли, которая имеет толщину на континентах 40-80 км, под океанами — 5-10 км и составляет всего около 1 % массы земли. восемь элементов — кислород, кремний, водород, алюминий, железо, магний, кальций, натрий — образовывают 99,5 % земной коры. на континентах кора трехслойная: осадочные породы укрывают гранитные, а гранитные залегают на базальтовых. под океанами кора «океанического» , двухслойного типа; осадочные породы залегают просто на базальтах, гранитного пласта нет. различают также переходный тип земной коры (островно-дуговые зоны на окраинах океанов и некоторые участки на материках, например черное море) . наибольшую толщину земная кора имеет в горных районах (под гималаями - свыше 75 км) , среднюю — в районах платформ (под западно-сибирской низиной — 35-40, в границах платформы — 30-35), а наименьшую — в центральных районах океанов (5-7 км) . часть земной поверхности — это равнины континентов и океанического дна. континенты окружены шельфом- мелководной полосой глубиной до 200 г и средней шириной близко 80 км, которая после резкого обрывчастого изгиба дна переходит в континентальный склон (уклон изменяется от 15-17 до 20-30°). склоны постепенно выравниваются и переходят в абиссальные равнины (глубины 3,7-6,0 км) . наибольшие глубины (9-11 км) имеют океанические желоба, подавляющее большинство которых расположенная на северной и западной окраинах тихого океана. основная часть литосферы состоит из изверженных магматических пород (95 %), среди которых на континентах граниты и гранитоиды, а в океанах-базальты
Часть света: Америка, Австралия,Африка,Европа, Азия,Антарктида. материки:Северная Америка, Южная Америка, Австралия, Африка, Евразия, Антарктида. Чтобы разобраться, в чем разница, материк и части света следует рассмотреть отдельно. Материк – понятие, используемое в геологии. Их выделение обусловлено объективным фактором – движением литосферных плит. Представляют они собой значительные участки коры Земли, которые преимущественно возвышаются над уровнем Мирового океана. Их подводные окраины вместе с островами тоже входят в их состав. В нынешнюю геологическую эпоху насчитывается их шесть. Разделены эти регионы океанами и морями, а граница между Евразией и Африкой, а также Северной и Южной Америкой проходят по каналам: Суэцкому и Панамскому соответственно. Каналы эти были созданы человеком искусственно, поэтому существует еще и понятие континент. Решающим фактором в этом делении является не отделенность суши водным пространством, а исторические и культурные различия в развитии каждого из выделенных регионов. Так, Америка является частью света из двух материков, а Евразия разделена, наоборот, сразу на две области. Условная граница этого деления проходит по Средиземному, Черному и Азовскому морям, далее поднимается севернее кавказского региона к Каспийскому морю и проходит через Уральские горы.Австралия и Океания получила такое название, поскольку в нее включены многочисленные группы островов, разбросанные по всему Тихому океану. Такое разделение не считается бесспорным. Некоторые ученые выделяют Океанию в отдельный регион, а кроме того, считают самостоятельной областью Арктику.
Туризм як масове суспільне явище на рубежі ХХ - ХХІ ст. можна трактувати різними історичними вимірами, які коротко можна звести до таких:
Історична періодизація. Простежується чітке співпадання із основними історичними етапами (первіснообщинний, рабовласницький, середньовічний, новий, новітній).
Стадії розвитку людства. Взаємозв’язок із стадіями розвитку людства, за Е. Тоффлером (аграрна (до-індустріальна), індустріальна, інформаційна).
Основні етапи розвитку науки. Виділення основних етапів розвитку науки (класичний, новий, новітній) із уточненнями періодів конкретно наукових знань.
Технологічні революції, які відбувались у промисловості, транспорті, будівництві, готельній та ресторанній справі і т. д.
Розвиток власне туристичної індустрії, де виділяють такі етапи (передісторія туризму; елітарний туризм і зародження масового туризму; початок становлення масового туризму, масовий туризм).
Становлення і розвиток наукової дисципліни "Географія туризму". Вимагає виділення етапів, які властиві цій галузі.
Концепції парадигм. Необхідно застосовувати їх до конкретних наукових знань, адже у широкому розумінні парадигму можна визначити як набір переконань, цінностей і технік, що їх поділяють члени цього наукового співтовариства.
Для туризмології, як нового наукового напрямку, найцікавішими є 5-7 позицій цієї класифікації.
Отже, в історії туризму залежно від зміни таких чинників, як мотивації подорожей подорожей і розвитку транспортних засобів; кількості подорожуючих і охоплення туризмом різних верств населення виділяють чотири етапи:
І – з найдавніших часів до 1841 року – це початковий етап розвитку туризму.
ІІ – з 1841 р. до 1914 р. – етап становлення туризму як галузі.
ІІІ – з 1914 р. до 1945 р. – етап формування індустрії туризму.
ІV – з 1945 р. і до сьогодення – монополізація туристичної індустрії, етап масового туризму.
Якщо, застосувати цю класифікацію для території України, то необхідно з’ясувати специфічні особливості кожного етапу. У кожному з них проглядається відхилення від загальносвітових тенденцій у бік запізнення, що пов’язано із політичними реаліями конкретного історичного періоду. А звідси, значно розширені рамки першого періоду, аж до 60-х років ХХ ст., і відносно менші – другого.
Щодо формування наукової дисципліни "Географія туризму", то тут теж помітні вагомі часові відмінності. Термін "Географія туризму" появився в США в 20-ті роки ХХ ст. Трохи пізніше, через 10-15 років наукові статті появилися у Франції, Англії, Японія. Закінчення Другої світової війни та відновлення економіки спонукало вчених різних країн проводити дослідження за географічними аспектами туристичної діяльності.
Основи географії туризму в Україні (яка була складовою частиною СРСР) почали формуватися у середині 60-х років ХХ ст. У цей час відбувалися значні зміни в соціально – економічному житті: швидке зростання потреб населення в рекреаційній діяльності сприяло усвідомленню того, що задоволення цих потреб стане важливим чинником розвитку суспільства. Тому індустрія відпочинку швидко розвивалась.
За кордоном науковий напрямок географії туризму в 60-х роках ХХ ст. базувався на теоретичних і методологічних засадах економічної географії і вивчення проблеми впливу на господарську структуру, зайнятості населення, транспортних потоків. У 70-х роках ХХ ст. рекреаційно-туристична проблематика досліджувалась уже рамках суспільної географії. Німецькі вчені Руппер і Майєр визначили її як географію вільного часу.
У колишньому СРСР проводились дослідження у галузі культурної кліматології, оцінки природних умов відпочинку, поляризації урбанізованих і рекреаційних ландшафтів, проблемам рекреаційних ландшафтів, рекреаційного районування. Значному піднесені цього напрямку географічних знань сприяли також проведені Всесоюзні наради з проблем відпочинку і туризму у 1969, 1972, 1976 роках. Випущено колективні монографії. Розроблялася і сформувалася концепція про рекреаційно-географічний простір як основи подальшого розвитку теорії в рекреаційній географії та визначено головний об’єкт дослідження.
Відмінна риса радянської географії, полягає в тому, що вона до кінця 80-років ХХ ст. була суспільно-географічною дисципліною, яка вивчала територіально-рекреаційні системи (ТРС). Весь розвиток української географії туризму цього часу знаходився у фарватері російської (з певним піонерним значенням). З початку 90-х років ХХ ст. в Україні розпочався якісно новий період розвитку цього наукового напрямку.
Так, у кінці ХХ ст. в Україні лише у Київському, Сімферопольському (Таврійському) університетах проводилась підготовка спеціалістів для туристичної діяльності. На сьогодні таких закладів понад 80 різних рівнів акредитації (на жаль, більшість із них є не географічними), тобто втрачається певна перевага і виникає нагальна необхідність переосмислення пройденого етапу, так і накреслення шляхів подальшого розвитку.