Геополитика (географическая политика; др.-греч. γῆ — земля, πολιτική — государственные или общественные дела), Мировая политика — направление политической мысли, концепция о контроле над территорией, о закономерностях распределения и перераспределения сфер влияния (центров силы) различных государств и межгосударственных объединений[1].
Геополитика относится к роду общественно-географических наук, является частью политической географии. Она представляет собой дисциплину, расположенную на пересечении двух наук — политологии и социологии. Двойственный характер геополитики, её метода, терминологии и инструментария послужил причиной того, что она долгое время не могла найти себе места среди классических академических дисциплин, что почти на столетие замедлило её полноценную институционализацию[2]. Различают традиционную геополитику, новую геополитику (геоэкономику) и новейшую геополитику (геофилософию)[3]. Традиционная геополитика делает акцент на военно-политическую мощь государства и доминирующую роль географических факторов в захвате чужих территорий, являясь (по Хаусхоферу) „географическим разумом“ государства[4]. Геоэкономика, в отличие от традиционной геополитики, делает акцент на экономической мощи государства. Новейшая геополитика, в которой доминирует сила духа над военной и экономической мощью преодолению традиционного географического и экономического детерминизма за счёт расширения базисных факторов, определяющих поведение государств в международных отношениях.
Для современной геополитической теории большое значение имеет изучение форм контроля над пространством с учётом технологических возможностей, которыми обладают государства (формы такого контроля: политический, военный, экономический, цивилизационный, коммуникационный, демографический, информационный).
Основные тенденции развития мирового политического процесса:
Процесс глобализации, заключающийся в универсализации и целостности мира, открытости границ;
Нарастание движения антиглобализма;
Процесс формирования многополюсного мира, где влияние имеет не пара-тройка крупных стран, а множество.
Объяснение:
Висотна поясність. У Євразії, де гірські системи неоднакові за висотою, розташовані в усіх географічних поясах і на різній відстані від океанів, висотна поясність дуже різноманітна.
На півночі материка в горах тільки чотири пояси змінюють один одного. Рідкостійні ліси піднімаються до висоти 700 м, далі вгору розташований пояс кедрового стелюха, який поступово змінюється гірською тундрою. Верхівки гір охоплені поясом вічних снігів.
Із просуванням на південь кількість висотних поясів зростає. Так, в Альпах, найвищих горах Європи, налічують п'ять висотних поясів, які закономірно змінюють один одного. Приблизно до 800 м над рівнем моря піднімаються букові та дубові ліси, що утворюють нижній пояс. Далі, до висоти майже-2000 м, переважають ялина, бук, сосна тощо. Це пояс хвойних і мішаних лісів, багатий на тваринний світ. Вище поширені субальпійські луки, де переважають високогірні чагарники - рододендрон, кедровий стелюх, яловець. Луки в Альпах є цінними пасовищними угіддями. Далі вгору, майже до снігової лінії, розкинувся альпійський пояс, де в умовах холодного клімату панують низькотравні луки. Найвищі гребені хребтів охоплені поясом вічних снігів. В Альпах є кілька національних парків, у яких одночасно охороняють природу та розвивають туризм. Тут багато гірських зимових курортів.
Висотні пояси «повзуть» угору. Через глобальне потепління висота снігової лінії в Альпах неухильно піднімається. Так само помітні зміни й у Скандинавських горах, де межа лісу піднялась на 150 м. Найбільших успіхів у «скелелазінні» досягли береза, ялина й сосна, що тепер звично ростуть на 500-700 м вище від колишньої межі лісу.
Найбільшу кількість висотних поясів у горах Євразії мають південні схили Гімалаїв.
Объяснение:
