коностас (з грецької ε?ι?κον – ікона, στα?σις – місце стояння) — це вівтарна перегородка з розміщеними в певному порядку на ній іконами. Функцією іконостасу є відділяти в храмі святе місце – святилище, де відбувається літургія, від місця згромадження вірних – нави. Традицію відділення в святині «sakrum» від «profanum» зустрічаємо у Старому Завіті, а саме в Єрусалимському Храмі. Святая Святих — місце, де зберігалась Скинія Завіту і де було місце перебування Бога Ізраїлевого, відділялась суцільною завісою від решти храму (до речі, традиція відділення святилища від нави завісою збереглася в деяких східнохристиянських Церквах, зокрема у Вірменській, Сиромалабарській та Сиромаланкарській).
Учені, що досліджують іконостас, стверджують, що він виконував подвійну функцію: з однієї сторони, іконографічна програма була виразом чітко окресленої символічно-догматичної концепції, що випрацьовувалась віками; з іншої, на відміну від стінопису, мав характер молитовно-адораційний. Вірні підходили до іконостасу, який був межею, що відділяла від «Святая Святих», і ставали перед лицем відображеного на іконі Христа, Богородиці та святих в поставі особистої молитви. Функції таких «молитовних» ікон виконували намісні ікони, які мали так званий портретний характер, а також — храмова ікона. Саме серед цих ікон найбільше таких, які славляться особливим культом серед вірних і визнані чудотворними.
І. Формування іконостасу у Візантії
Почав формуватися іконостас у такій формі, в якій ми звикли його бачити, у Візантії в ІХ – Х століттях. Розвинувся він від темплона – горизонтальної балки, яка опиралася на дерев'яні або кам'яні колони і розміщувалась між святилищем і храмом вірних. Темплон виник у VII столітті (в Україні на означення темплону вживалось слово «тябло»). Угорі на темплоні розміщувався епістилій (з грецької «поставець») — довга дошка, на якій зображалась ікона Христа в оточенні Богородиці, Івана Предтечі та святих, що схилились до Нього в молитовних позах. Згодом ікони на темплоні трансформувались в ряд «Моління» (гр. Деесіс).
Объяснение:
1) А Польщі
2)В Організації українських націоналістів (ОУН )
3)Б В. Липинський
4)А Голодомор 1932—1933 рр. та політичні репресії в УСРР
5)В Організація українських націоналістів (ОУН )
6)А Польщі
7)1,4,5
8)1 - В
2 - Г
3 - А
4 - Б
9)Б, А, Г, В
10)За Мюнхенською угодою 30 вересня 1938 року Судетська область Чехословаччини без її згоди була передана Німеччині. Скориставшись сприятливою ситуацією, чехи та закарпатські українці стали домагатися отримання автономії для своїх народів.
22 листопада 1938 року Чехословацька Республіка ухвалила закон про Конституцію Карпатської України. Уряд розгорнув роботу з підготовки виборів до Сейму Карпатської України. Проте останнє слово в розв’язанні проблеми Закарпаття належало Німеччині, на підтримку якої розраховували карпатські українці.
З проголошенням автономії Карпатської України українська карта в руках Гітлера стає справжнім козирем. Він використовує її як засіб тиску і шантажу у відносинах як з потенційними противниками, так і майбутніми союзниками. Угорська влада неодноразово зверталася до Гітлера, претендуючи на Закарпаття. Однак спочатку пропозиції були марними. Нарешті 2 листопада 1938 року за рішенням Віденського арбітражу Карпатська Україна мала поступитися Угорщині Ужгородом, Береговим, Мукачевим та прилеглими до них районами, де мешкало 1 млн. 100 тис. людей. Столицею Карпатської України став Хуст. Гітлер прагнув перетворити Угорщину на свого сателіта, тож передача частини Закарпатської України була своєрідним авансом майбутньому союзникові Німеччини. Досвід короткого існування української державності в Закарпатті став першим свідченням того, що спроба вибороти українську незалежність за до нацистської Німеччини є безперспективною справою.
ответ:1. Природные условия. Южная часть Месопотамии (Двуречье — в узком смысле этого слова) образовалась постепенно, в результате заполнения Персидского залива наносами Тигра и Евфрата. Морские воды все больше отступали на юг, уступая место болотистой равнине.
Во времена древнекаменного века (палеолита) страна представляла из себя сплошное болото, над которым носились тучи комаров и москитов. Жизнь для человека была здесь невозможной. Не случайно до сих пор археологи не обнаружили в этих местах ни одного палеолитического орудия.
Только в период новокаменного века (неолита), да и то скорее к концу его, в Двуречье начинают проникать (в небольшом количестве) жители окрестных возвышенностей, вероятно, гонимые в эту неблагоприятную для жизни страну тяжелой необходимостью (истощением продовольственных запасов и натиском врагов).
Главным богатством Двуречья была рыба, кишевшая в огромном количестве в реках и озерах, не говоря уже о Персидском заливе, а также водоплавающая птица, гнездившаяся в зарослях тростника. Из соседних степей забегали дикие быки, газели, онагры, страусы и мелкая дичь. Самыми опасными хищниками были львы.
Главным занятием древнейших обитателей были охота и особенно рыболовство. В небольших масштабах развивалось также мотыжное земледелие, изобретательницами которого были (судя по мифологическим повествованиям) женщины. Небольшие клочки земли между болотами и озерами вскапывались и засевались злаками (ячменем, двухзернянкой и др.), сажались также овощи (чеснок, лук, огурцы). Очень рано стала выращиваться финиковая пальма, ставшая основным фруктовым деревом Двуречья. Большое значение получил также сезам кунжут, из зерен которого выжимали масло. Одновременно развивалось скотоводство (мелкий и крупный рогатый скот, свиньи, ослы).
Пахота в Двуречье
Домашних животных использовали не только для получения мяса и молока. Ослов, а позднее быков научились запрягать в плуги, а также применять для молотьбы зерна. Период от мотыжного земледелия к плужному знаменовал значительный сдвиг в развитии производительных сил. Открывалась возможность освоения более значительной посевной плошали. Однако необходимо было отвоевать эту площадь у природы. Приходилось осушать болота, защищать поля от разливов Тигра и Евфрата, создавать запасы воды (на время засухи) в искусственных водохранилищах. Для этого необходимо было прорывать каналы, сооружать плотины, а на высоких, иссушенных солнцем участках копать колодцы. В дальнейшем все более совершенствуются поливки полей (ибо дожди в Двуречье идут главным образом зимой).
Благодаря труду многих поколений долина Тигра и Евфрата превратилась в плодородную страну, дающую небывалые урожаи (до сам-50 и более).
Труднее обстояло дело с сырьем, необходимым для строительства и ремесла. Значительных, лесных массивов в стране не было. Приходилось использовать (и притом весьма экономно) стволы пальм, тонкие ивы, а мощные бревна кедров и кипарисов доставлять с большим трудом с отдаленных гор.
На месте имелись в изобилии лишь глина и тростник, и их использовали самыми разнообразными Жилища сплетались из тростника и обмазывались глиной, а позднее складывались из кирпича-сырца.
Многие сельскохозяйственные орудия (даже серпы и зернотерки) ухитрялись делать из глины. Именно в Двуречье впервые появились глиняные книги (таблетка с выдавленными на них знаками) и даже глиняные конверты.
Высушенный трос и шел на всевозможные изделия, а также служил топливом. Развитие сельского хозяйства и ремесла приводило к быстрому росту населения. Появляются значительные селения, и некоторые из них разрастаются в города, окруженные стенами.
2. Население. Население Двуречья не было однородным в этническом отношении. Дело в том, что страна заселялась с двух сторон. С востока к берегам Тигра и Евфрата спускались шумеры, говорившие на языке, который трудно отнести к какому-либо языковому семейству.
Изображение шумера
По внешнему виду шумеров трудно смешать с другими народами. Приземистые, коренастые фигуры, округлые лица, выдающиеся носы, отсутствие бороды и усов — все это сильно отличает их от соседей.
С запада и северо-запада в Двуречье проникали семитские племена (вероятно, одновременно с шумерами) Их родиной были, по всем данным, Аравийский полуостров и Северная Африка, и шли они через Палестину и Сирию. Первая волна семитских переселенцев получила в дальнейшем название аккадцев (по городу Аккад), а язык их, родственный древнееврейскому и арабскому, стал именоваться акккадским.
По внешности аккадцы отличались от шумеров более стройными фигурами и продолговатыми лицами, обрамленными обычно бородами и бакенбардами.
Объяснение: