Особливим політичним організмом, який підпорядковувався українському гетьману, було Запорожжя. В 1686р., за російсько-польською угодою Запорозька Січ перейшла з-під подвійного підпорядкування Варшаві та Москві під виключну зверхність останньої. І якщо попередній невизначений статус був козакам на руку, дозволяючи їм лавірувати між двома державами, то відтепер несанкціонована співпраця з Річчю Посполитою ставала незаконною. З цього часу Запорожжя за тодішнім формулюванням знаходилося під царською владою та гетьманським регіментом. Не могло Низове Військо контактувати й з південними сусідами через початок російсько-турецької війни. Однак право на самостійні політичні зв’язки з іноземними державами було цілком природним у розумінні запорожців. Так, у одному з листів до гетьмана Івана Самойловича від 1686р. вони, обвинувачуючи гетьмана в намірах «викорінити» Низове Військо, вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої».
Зрозуміло, що й наступнику цього гетьмана довелося вирішувати не питання взаємин з Січчю, яка традиційно була осередком початку небезпечних для соціальної стабільності рухів, на яку насамперед звертали увагу зовнішні сили, плануючи певні антиукраїнські чи антиросійські акції. Питанням великої ваги було те, наскільки Мазепа зможе впливати на Січ, наскільки, врешті, вдасться йому на шляху до підпорядкування Запорожжя гетьманській владі, що не могло відбутися відразу, а переросло в тривалий та наповнений конфліктами процес.
Гетьману довелося прикласти чимало зусиль для боротьби з такими діями Січі, які суперечили політиці Батурина. А приводів до цього було досить. Насамперед слід згадати постійну практику налагодження мирних взаємин запорожців з татарами й турками під час війни, а саме тоді, коли припинялися значні воєнні акції, котрі проводилися за участю російських та українських гетьманських сил. На такі дії козаків штовхали економічні інтереси і аргументи щодо необхідності дотримуватися спільної політичної лінії на них не діяли. В листопаді 1689р. вони відправили посольство до польського короля з клопотанням про підданство. Надалі низові козаки продовжували практику служби за винагороду Речі Посполитій. А на початку XVIII ст. запорожці вчинили цілу низку дій, які викликали різко негативну реакцію як у Батурині, так і в Москві. Так, були розгромлені селітряні майдани на Самарі, які належали власникам з Гетьманщини, звучали погрози знищення російських фортець на Запорожжі, значний міжнародний резонанс викликало пограбування підданих Порті грецьких купців, які наважилися їхати зі своїми товарами через запорозьку територію. В 1703р. запорожці відмовилися присягати на вірність Петру І, через існування на їхній території російських фортець. З 1702 по 1705 рр. нагальною була проблема розмежування на місцевості володінь між Турецькою та Російською державами, чому чинили перешкоди як запорожці, так і татари. В 1707—1708 рр. певна кількість запорожців взяла участь у повстанні на чолі з Кіндратом Булавіним.
Але чи найбільша криза виникла наприкінці 1702 — на початку 1703 рр., коли запорожці готували спільний виступ з татарами проти Росії, що мало призвести до початку нової війни з Османською імперією. Гетьман готувався до збройного протистояння, допускалася й можливість переходу запорожців під владу турецького султана. Згадаймо, що все це відбувалося тоді, коли за антиурядові дії в самій Росії цар не зупинявся перед масовими стратами. На той час дії запорожців настільки дратували Мазепу, що й він ладен був висловлюватися про самі радикальні кроки. Так, в 1703р. в листі до боярина Федора Головіна гетьман запропонував знищити Січ — «прокляте гніздо запорожців».
Особливим політичним організмом, який підпорядковувався українському гетьману, було Запорожжя. В 1686р., за російсько-польською угодою Запорозька Січ перейшла з-під подвійного підпорядкування Варшаві та Москві під виключну зверхність останньої. І якщо попередній невизначений статус був козакам на руку, дозволяючи їм лавірувати між двома державами, то відтепер несанкціонована співпраця з Річчю Посполитою ставала незаконною. З цього часу Запорожжя за тодішнім формулюванням знаходилося під царською владою та гетьманським регіментом. Не могло Низове Військо контактувати й з південними сусідами через початок російсько-турецької війни. Однак право на самостійні політичні зв’язки з іноземними державами було цілком природним у розумінні запорожців. Так, у одному з листів до гетьмана Івана Самойловича від 1686р. вони, обвинувачуючи гетьмана в намірах «викорінити» Низове Військо, вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої».
Зрозуміло, що й наступнику цього гетьмана довелося вирішувати не питання взаємин з Січчю, яка традиційно була осередком початку небезпечних для соціальної стабільності рухів, на яку насамперед звертали увагу зовнішні сили, плануючи певні антиукраїнські чи антиросійські акції. Питанням великої ваги було те, наскільки Мазепа зможе впливати на Січ, наскільки, врешті, вдасться йому на шляху до підпорядкування Запорожжя гетьманській владі, що не могло відбутися відразу, а переросло в тривалий та наповнений конфліктами процес.
Объяснение:
ясно так?
. кто был заинтересован в объединении страны. во франции, как и повсюду в европе, развивалось сельское хозяйство, росли города.
и политическим центром всей северо-восточной франции стал париж. но междоусобные войны и грабежи на дорогах причиняли большой вред жизни страны. только сильная королевская власть могла навести в стране порядок.
растущие города, добиваясь освобождения от власти сеньоров, часто обращались за к королю. чтобы ослабить непокорных вассалов, король нередко становился на сторону горожан, давал им грамоты на . города своему покровителю деньгами, посылали ему оружие и военные отряды. королевскую власть поддерживали крестьяне, так как междоусобицы приносили большой вред их хозяйству.
многие сеньоры в это время делили господскую пашню на наделы и отдавали их в пользование крестьянам. нуждаясь в деньгах, они постепенно заменяли барщину и оброк продуктами денежным оброком. личная зависимость крестьян слабела. сеньоры за выкуп стали освобождать крестьян от личной зависимости. но крестьянам были не под силу и тяжелый выкуп, и денежные оброки. многие бежали от сеньоров, уходили в города, соединяясь в бродячие шайки и отряды повстанцев.
сильная центральная власть нужна была мелким и средним феодалам - рыцарям, чтобы удерживать в подчинении крестьян и не дать разорить себя знатным сеньорам. эти средние слои - горожане, рыцари, свободные крестьяне - стали опорой объединения франции и других европейских стран, укрепления центральной власти короля.
лишь крупные землевладельцы не желали расставаться со своей независимостью и противились усилению власти короля. в борьбе с непокорной знатью король опирался особенно на горожан и рыцарей. многие рыцари переходили к нему на службу, чтобы поднять свой престиж. крестьянские общины нередко обращались к королю с письменными жалобами на своих сеньоров и получали защиту.
королей франции активно поддерживала и церковь. образованные епископы и аббаты нередко были главными советниками королей.
2. первые успехи объединения. сначала короли подчинили вассалов в собственных землях: разрушали их замки и ставили в них свои отряды. покупками и захватами соседних земель первые короли из династии капетингов расширили свое небольшое владение (см. § 3). а затем они начали подчинять себе независимых правителей обширных областей.
в этой борьбе королю франции пришлось столкнуться с королем. еще в середине xi века герцог нормандии завоевал и стал ее королем. при его преемниках владения на континенте расширились и занимали больше половины территории франции. расположенные по нижнему течению рек сены и луары, они закрывали выход к морю парижу и орлеану. знатные феодалы франции нередко искали поддержку у короля, когда законный повелитель пытался подчинить их своей власти.
больших успехов в борьбе за объединение франции достиг король филипп ii август (1180-1223). вступив на престол в 15 лет, он проявил себя энергичным, осторожным и дальновидным правителем.
филипп ii август отобрал у короля нормандию, а затем отвоевал и другие области на севере франции. чтобы вернуть утраченные владения, король вступил в союз с германским императором, графом фландрии и некоторыми крупными сеньорами франции. в 1214 году филипп ii в битве при бузине на севере франции наголову разгромил своих противников и захватил богатые трофеи. у во франции осталась лишь часть аквитании.
позднее, после походов против еретиков-альбигойцев (см. § 15), к королевским владениям было присоединено графство тулузское. король людовик ix святой (1226-1270) уже стал сильнее любого феодала франции. он издавал законы, которые действовали на всей территории страны. его указами в королевских владениях были запрещены междоусобные войны. в неприсоединенных областях феодалы не имели права начинать военные действия в течение 40 дней после объявления друг другу войны. за это время более слабый противник мог подать жалобу в королевский суд. людовик ix приказал чеканить свою монету и принимать