Ма́рк Анто́ній (14 січня 83 до н. е. — 1 серпня 30 р. до н. е.) — римський полководець, учасник другого тріумвірату та державний діяч.
Був сином Марка Антонія Кретіка та Юлії Цезар Антонії. Служив під командуванням Юлія Цезаря в Ґаллії; підтримав його під час громадянської війни, бувши народним трибуном. 44 року до н. е. він разом із Цезарем став консулом. Після вбивства Цезаря (15 березня 44 р. до н. е.) він 43 р. до н. е. утворив разом з Октавіаном Августом та Марком Емілієм Лепідом так званий 2-й тріумвірат, який став початком кінця Римської республіки. Плутарх писав, що ці троє «поділили владу над світом між собою так само легко, як ніби то був сімейний спадок». Під владою Марка Антонія опинилася східна частина імперії. У своїх східних походах він зустрів царицю Єгипту Клеопатру VII і став її коханцем. Після довгої політичної боротьби, в ході якої Октавіан Август поступово збирав у своїх руках всю владу, він у серпні 30 р. до н. е. вдерся до Єгипту. Програвши йому битву при Акції, Марк Антоній 1 серпня 30 р. до н. е. наклав на себе руки. Декілька днів по тому те саме зробила і Клеопатра.
Объяснение:
Відповідь:
Рабы в Древнем Риме были лишены собственных имён, прозвища, даваемые им, говорили об их национальности, либо стране, откуда они были вывезены. Раб был неодушевлённым предметом, вещью которую можно было продать или купить. Основными источниками рабства в Древнем Риме были:Плен. Ведение Римом непрерывных завоевательных войн давало гигантский поток рабов на невольничьи рынки Римского государства.
Морской разбой или пиратство. Пираты активно торговали живым товаром, начиная с середины I века до н. э.
Рабство за невыплаченный долг. Кредитор мог обратить в раба человека, который не мог с ним расплатиться.
Наследственное рабство. Ребёнок рабыни мог быть только рабом.
Осуждённые за убийство и другие тяжкие преступления.
Cистематизация рабовладельческого строя в Древнем Риме
Уже в самом начале своего основания, Римский город-государство был наводнён рабами. В I веке до н. э. у хозяина не было безграничного права распоряжаться жизнью раба как угодно, да и само слово “раб” имело размытое значение. Во II-I вв. до н. э. рабов, в основном, покупали на рынке, так как это было куда выгоднее, чем самому воспитывать его. В дальнейшем отношение меняется: хозяин старался, чтобы рабы создавали свои семьи. Ведь ребёнок, родившийся рабом, с детства учился быть послушным и приобретал навыки в определённом деле.
В I веке до н. э. римская система рабовладельческого строя была ограничена сводом законов: хозяин должен был заботиться о своём рабе, вовремя его кормить, обеспечивать крышей над головой. Хозяин не имел права наносить телесные увечья своим рабам, а тем более убивать их.
Не каждый раб был бывшим военнопленным или сыном рабыни, были люди, которые добровольно отдавали себя в рабство, не имея возможности себя прокормить. Им прокалывали уши раскалённым шилом и продевали туда верёвку.
В крупных имениях за рабов отвечали надсмотрщики – декурии. Под их началом служили мастеровые, которые присматривали за рабами и вели учёт в хозяйстве.
Рабы выполняли самые разные функции, всё зависело от их умений и навыков. Хозяин сам мог научить раба какому-либо искусству, например, игре на музыкальном инструменте, либо какой-нибудь профессии, например, ремеслу брадобрея или кулинара.
Кроме частных рабов, отличали общественных рабов, принадлежащих городу или военной части. Они занимались строительством водопроводов или возведением укреплений для римских легионеров.
Исключительными правами наделялись личные рабы императора в эпоху Римской Империи. Император мог назначить своего личного раба на любую высокую должность.
Рабство в эпоху Римской Респулики
Описывая кратко изменившуюся жизнь рабов в пору Ранней Римской Республики, можно сказать, что именно в этот период рабство в Древнем Риме достигло небывалого размаха.
С ростом войн Римской Республики с соседними странами увеличивается и поток военнопленных, которых сразу продавали в рабство.
Самые сильные, смелые и беспощадные к врагу военнопленные отдавались в гладиаторские школы, где из них делали бойцов на потеху публике.
Особым спросом пользовались пленные, обладающие какой-либо профессией или талантом. Из них в дальнейшем получались кожевники, ремесленники и т. д.
В результате военных побед Рима в ряде войн происходит небывалый приток рабов из стран Средиземноморья, Африки, Сирии и Галлии. Всё это не могло не сказаться на отношении хозяев к своим рабам в Древнем Риме. Теперь хозяин мог забить своего раба по своей прихоти или, если раб заболевал, выбросить его на улицу, как бесполезную вещь.
Постепенному разложению рабовладельческого строя во многом восстания рабов, самым крупным из которых было восстание Спартака в 74 году до н. э., а также начавшееся превращение Римской Республики в Империю.
Рабство в эпоху Римской Империи
В эпоху Императорского Рима меняется характер рабовладельческого строя. Рабский труд породил множество мелких частных хозяйств на земле-латифундий. На них активно трудились рабы.
Свободные крестьянские хозяйства разорялись не выдержав конкуренции со стороны латифундий: продукция, выпускаемая рабами с латифундий, продавалась по более низким ценам, не уступая при этом в качестве товара. Свободные крестьяне разорялись, пополняя ряды нищих, либо ряды рабов, отданных в рабство за долги.
В период Поздней Римской Империи военные победы римлян сменяются поражениями. Главный источник по наполнению невольничьих рынков начал иссякать. Нехватка невольников сказалась на развитии ремёсел, сельском хозяйстве, да и экономике Рима в целом.
Римские крупные землевладельцы вынуждены были отпускать своих рабов на волю, а своё хозяйство дробить на мелкие участки, чтобы избежать разорения и прикреплять к ним свободных рабов-колоннов. Колонны расплачивались за свои участки частью урожая, либо отрабатывая на участке бывшего хозяина.
Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам'яні храми й ошатні дерев'яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам'яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.
Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові (археологічні) пам'ятки. Головними писемними джерелами є літописи: "Повість временних літ", Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і інші писемні пам'ятки - кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.
Передумови утворення східнослов'янської держави.
Східні слов'яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. "Повість временних літ" складена п'ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: "Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям - словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами." Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.
Першим етапом утворення держави у східних слов'ян було утворення протягом VII - першої половини ІХ ст. перед державних утворень - полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу - великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня - племінні княжіння.
Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора - публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.
Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов'ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози - в першу чергу з боку хозар, об'єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.
Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху "Із варяг у греки".