Кріпацтво, або кріпосне право (також кріпаччина[1], панщина[1], або панське право[2][3]) (від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих на Русі з кінця XV ст.[4]), у вузькому сенсі — правова система, або система правових норм при феодалізмі, яка встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). Один з видів рабовласництва.
В широкому сенсі — система суспільно-економічних, політичних та правових відносин у феодальному суспільстві.
Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині у 1848 р., в «підросійській» Україні та Росії — у 1861 р.
Скасування паспортної системи для селян в СРСР й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично поновили прикріплення селян до землі від 1930 і до поч. 1950-х рр. з обов'язковою умовою відробітку «трудоднів»[4][5].
ответ: Период с 96 по 180 годы называют "золотым веком Римской империи" или "золотым веком Антонинов". В это время Рим обходился без междоусобиц, экономика и социальное положение были более-менее стабильными, войны, конечно, велись, но почти все они заканчивались благоприятным для Рима результатом. Мало того, при императоре Траяне империя до максимума расширила свои границы. Этот период ярко выделяется на общем историческом фоне. До императора Нервы, с которого принято отсчитывать начало золотого века, правили преимущественно кровавые тираны и безумцы (достаточно вспомнить Калигулу, посадившего в сенат собственного коня, и Нерона, приказавшего поджечь Вечный город). После смерти Марка Аврелия, последнего из пятерки хороших, и вовсе началась кровавая баня, которую историки называют "кризисом III века" - череда гражданских войн, постоянная смена правителей и горькие поражения в борьбе с внешними врагами.
Феномен золотого века объясняют следующим образом: все императоры, начиная с Нервы, на пост преемника выбирали не сына или родственника, а человека, который, как казалось, сможет успешно управлять государством. То есть в расчет не принимались ни родственные связи, ни даже происхождение (например, Траян родом был не из Рима, не из Италии, а из испанской провинции Бетика). И так получалось, что этот выбор старшего оказывался удачным: каждый из пяти хороших императоров был хорош и хорош по-своему.