НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
Культура
Після утвердження і зміцнення Галицько-Волинське князівство відігравало значну роль і в розвитку культури Русі, хоча Київ залишався найвизначнішим центром. У часи роздробленості в XIII—XIV ст. князівства Південно-Західної Русі продовжували культурний розвиток на базі того, що вже було накопичено за попередні століття. Галицько-Волинське князівство у своєму духовному житті мало певні особливості. Поряд із використанням вже існуючих у Київській, Чернігівській та інших землях досягнень, тут цінувалися здобутки західноєвропейської культури, найбільше країн Центральної Європи.
Важливим було те, що духовне життя тут мало чітко визначений національний характер, оскільки більшість населення складали українці. Лише на півночі Волині були вкраплення білоруських груп, а у великих містах проживали німецькі, польські та інші ремісники й купці.
Відбувався подальший розвиток народної творчості, зароджувалися його нові форми. Розвивалися обрядова пісенність, весільні, жнивові, купальські, петрівочні пісні та веснянки. Фольклорні жанри були репрезентовані казками, новелами, легендами, переказами й притчами.
Як і в попередні століття, у XIII — першій половині XIV ст. в усіх князівствах Південно-Західної Русі ідейно-теоретичною основою духовного життя залишалася православна християнська релігія. Однак у західних землях вона відзначалася значною толерантністю по відношенню до католицької. Недарма Данило Галицький певний час погоджувався на унію з католицтвом згідно з пропозицією Папи Римського, і це не викликало протестів.
Шкільна освіта розвивалася при монастирях та церквах, де священики виконували свої безпосередні обов'язки і до того ж функції учителів, формуючи релігійний світогляд учнів та всієї пастви.. При монастирях і церквах переписувалися книги, про що свідчить діяльність князя Володимира Васильковича, існували групи майстрів архітектури і образотворчого мистецтва. Центрами переписування книг були Львів, Володимир та Холм.
У Галицько-Волинському князівстві освічених людей залучали до роботи у князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, переважно латинською мовою. Більшість князів і бояр були освіченими людьми. Зокрема, князь Данило мав ґрунтовну освіту, про Володимира Васильковича літописець згадує так: «Це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде».
Архітектура міст та культових споруд Галицько-Волинського князівства відображає вплив не лише візантійський, а в основному європейський, що дістав назву романського стилю. Однак місцеві майстри привносили багато своїх, місцевих мотивів, і він мав досить виразний національний характер. Дехто з учених навіть називає це «автохтонним мистецтвом».
У Галичині та на Волині народні хати-мазанки були збудовані переважно з дерева, а з каменю та цегли будувалися культові споруди, укріплення, особливо вежі, а також фортечні мури, князівські і боярські палаци. У Галичі археологи виявили близько 30 кам'яних споруд. Величними були князівський палац і церква Пантелеймона. Багатими та розкішно оздобленими були церкви Володимира, Луцька, деякі будівлі Холма. У другій половині XIII ст. розпочинається будівництво кам'яних замків у Луцьку та Крем'янці.
Поряд з цим розвиваються живопис, особливо настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву, ювелірна справа, а також музичне мистецтво.. Продовжує розвиватися літописання, видатним пам'ятником якого є Галицько-Волинський літопис. У ньому висвітлюються події 1201-1292 pp. Його особливість у тому, що подіям світським приділяється основна увага, а церковним — значно менша. Автори досить ґрунтовно, і в той же час поетично розповідають про діяльність князів Романа, Данила, Василька, життя інших князів та бояр, їхні походи, боротьбу проти угорських, польських, татарських та інших завойовників. Найбільша увага приділяється діяльності князів, розкриваються і захищаються їхні погляди та політика. Основна ідея зміцнення князівської влади — єднання руських земель для успішної боротьби з іноземними загарбниками.
Галицько-Волинський літопис має виразно український характер за своїми мовними особливостями, стилем, значно відрізняючись від Володимиро-Суздальського.. Феодальне роздроблення руських земель призвело до посилення місцевих особливостей у духовному житті. Однак між окремими землями Південно-Західної Русі поступово зміцнювалися економічні, політичні та культурні зв'язки, формувалися характерні спільні риси, притаманні мові, культурі та ментальності української народності в цілому. Можна стверджувати, що XIII—XIV ст. — це етап, що значною мірою завершував її становлення.
Великий князь смоленский (1073—1078), черниговский (1078—1094) переяславский (1094—1113), киевский (1113—1125), государственный деятель, военачальник, писатель, мыслитель.Получил свое прозвание по линии матери - дочери византийского императора Константина Мономаха. Он был крупнейшим политическим и военным деятелем Руси на рубеже XI и XII в. и вместе с тем выдающимся писателем, чьи произведения строго следовали его политической программе и направлению его покровительства литературной, летописной, законодательной работе своего времени и пропаганде политических идей.
В 1113 г. В. В. М. был призван на киевский стол восставшими народными массами. В. В. М. законодательным путем вводит некоторые смягчения для низов, облегчает положение должников и закупов. Так возникает Устав Владимира Мономаха, включенный затем Пространную Правду (см.: Правда Русская, М.; Л., 1940, т. 1 (тексты); М.; Л., 1947, т. II (комментарии); Тихомиров. М. И. Исследование о Русской Правде. М.; Л., 1941 (глава 23 об «Уставе Владимира Мономаха»)). Главное литературное произведение В. В. М. - его знаменитое «Поучение» детям и «инь кто прочтет». Первоначальное «Поучение» состояло из трех самостоятельных частей: собственно «Поучения», «Летописи» его жизни (или «Автобиографии») и письма («грамотицы») его постоянному политическому сопернику - князю Олегу Святославичу Черниговскому (в «Слове о полку Игореве» он носит прозвище Олега «Гориславича») . Авторство В. В. М. четвертого, последнего произведения, ранее включавшегося в состав «Поучения», - «Молитвы» - после исследований Н. Н. Воронина (Воронин Н. Н. О времени и месте включения в летопись сочинений Владимира Мономаха. - В кн.: Ист.-археол. сборник. М., 1962, с. 265-271) и Р. Матьесена теперь отвергается. Дело в том, что в «Молитве» цитируется «Канон молебный», несомненно принадлежащий Кириллу Туровскому.
Около 1114 года на Руси появился византийский самозванец Лжедиоген II, выдававший себя за давно убитого сына императора Романа IV – Льва Диогена. Владимир II Мономах из политических соображений «признал» претендента и даже выдал за него свою дочь Марию. Великому князю удалось собрать значительные силы, и в 1116 году под предлогом возвращения престола «законному царевичу» он пошел войной против Византии – последней в истории двух государств. При поддержке Мономаха и половцев Лжедиогену удалось овладеть многими дунайскими городами, но в одном из них, Доростоле, самозванца настигли двое наемных убийц, посланных византийским императором Алексеем I. После чего императору удалось выдавить русские отряды с Дуная и отвоевать Доростол. Это, однако, не остановило Мономаха. Он продолжал действовать – теперь уже в «интересах» сына Лжедиогена II – Василия.В 1119 году Владимир II организовал новый большой поход, однако император Алексей I упредил его и послал к Мономаху великое посольство. Византия шла на невиданные уступки. Она преподносила Владимиру II титул царя, вручала ему скипетр, державу, а также, по легенде, царский венец, названный шапкой Мономаха, которым впоследствии венчались на царство русские государи. (В действительности шапка Мономаха изготовлена значительно позднее). В обмен Мономах должен был отступиться от притязаний на дунайские земли. В 1122 году русско-византийские переговоры увенчались заключением династического брака: внучка Мономаха стала женой византийского императора.