Ху́нну (лат. hunni, согд. hwn, кит. 匈奴 сюнну) — древний кочевой народ, с 220 года до н. э. по II век н. э. населявший степи к северу от Китая[1]. Для защиты от их набегов Цинь Шихуаньди построил Великую китайскую стену. Хунну вели активные войны с китайской империей Хань, в ходе которых консолидировались в единую державу, подчинившую племена соседних кочевников. Позже в результате войн с Китаем и племенами сяньби, а также междоусобиц, Хуннская держава распалась.
О хунну известно из древнекитайских источников и из археологических раскопок их памятников, первые из которых были проведены в конце XIX — начале XX века Ю. Д. Талько-Гринцевичем (суджинские могильники у города Кяхта), а затем наиболее значительные находки были сделаны в начале XX века П. К. Козловым (ноин-улинские курганы в долине Селенги)[2].
Объяснение:
С гуннами
Відповідь:
Внесок : Русь постає як могутня централізована держава Східної Європи Продовження Візантійських традиції на словянських країнах Створення самобутньої православної культури Русі 988 рік –Хрещення Володимиром Великим Київської Русі
Київська Русь, освоївши кращі досягнення європейських народів, східних слов’ян, протягом ХІ-ХІІ ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та світу. Внесок Київської Русі у розвиток світової культури
Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про самобутність культури Київської Русі й с твердження окремих науковців про іноземні впливи на неї, які особливо були популярними серед учених у ХІХ і на початку ХХ ст.
Пояснення:
На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальне письменство (художня література, повчання, ораторська проза, літописи, агіографія). Разом із народом і в середовищі народу жили обрядова усна творчість, казки, історичні перекази, легенди, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки. Майже у первозданному вигляді до нас дійшли високі взірці обрядової поезії – колядки та щедрівки. Широко побутувала в Київській Русі перекладна література: філософські й богословські трактати, апокрифи, романи і повісті, історичні хроніки та вибране з них, так звані Ізборники. Вони істотно розширювали кругозір та світосприйняття давньоруського читача. Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев’яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково ввібрала в себе традиції будівничих Русі. Із кам’яним зодчеством приходить на Київську Русь монументальний живопис – фрески та мозаїки, з’являється іконопис.