Почему Гитлер ненавидел славян и считал, что они ниже западноевропейцев? Дело в том, что он был человеком своего времени и места. Антиславянские настроения и были рас среди немцев задолго до прихода к власти фашистов – ведь Германия и славянский мир были тысячелетними противниками нам, как иностранцам, куда лучше известна книга «Майн Кампф», где главной темой является противостояние «диких» и «цивилизованных» народов и задачей последних ставится расширение на восток.
Объяснение:
Но антиславянские (в основном – антипольские и античешские) настроения, в которые разделяла большая часть нацистской верхушки, не были новыми или действительно уникальными для Германии. Например, Фридрих Великий, один из главных кумиров Гитлера, очень негативно относился к полякам – даже сравнивал их с канадскими ирокезами. С его подачи дворянство польского происхождения, жившее в Пруссии, было обязано платить более высокие налоги, чем их немецкие коллеги. Католические монастыри рассматривались как «логова безделья». А их имущество часто захватывалось прусскими властями.
Антиславянская риторика была наиболее заметна в Пруссии 18-го века во время разделов Речи Посполитой. Но началась такая пропаганда еще во времена Тевтонского ордена в 14-м веке. Это был очень важный инструмент в попытке завоевать Великое княжество литовское, которая, в конечном итоге, потерпела неудачу из-за личного союза монархов Польши и Литвы.
Немецкие ученые с 18-о века рассматривали границу между Польшей и Германией, как некий раздел между цивилизацией и варварством, т.е., высокой немецкой культурой и примитивным славянизмом. Прусские чиновники, проводившие в жизнь разделы Польши, поощряли мнение, что поляки были культурно неполноценны и нуждались в немецкой опеке.
Между двумя мировыми войнами в Германии считали поляков «восточноевропейским видом тараканов», а их страну – мерзостью. Ее не признавали, как законную нацию и надеялись в будущем поглотить.
Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних постатей козацької епохи, чи не найяскравішою особистістю по смерті Богдана Хмельницького. Про це, зокрема, свідчить велика кількість переказів, історичних дум і пісень, що виникали вже за життя отамана і збереглися дотепер – зокрема, сюжет про лист запорожців до турецького султана, ініціатором написання якого нібито був Іван Сірко, про праву руку отамана, яка несла перемогу вже після його смерті тим, хто володів нею, і загалом про те, що Іван Сірко був найзнаменитішим і наймогутнішим козаком-характерником.
На жаль, про його життя і діяльність, так само як про багатьох інших видатних українців 16 – 17 ст., нам відомо мало. Вважається, що народився він між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині. Однак більш прийнятною видається сучасна версія про його народження на Вінничині [до речі, за однією з версій саме вихідці з Мурафи (тепер Шаргородського району Вінницької області) й заснували слободу на Харківщині]. Дослідники також схильні вважати, що Іван Сірко народився у дрібній православній шляхетській, а не козацькій сім’ї. Є згадки під 1646 р., що він як старшина загону запорожців, найнятого урядом французького короля Людовіка XIV, брав участь у здобутті фортеці Дюнкерк на півночі Франції. Учасник Національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького. У 1658–1660 рр. – полковник вінницький (кальницький). За гетьманування Івана Виговського діяльність Івана Сірка, на жаль, більше перешкоджала утвердженню незалежної Української держави. Тоді він перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, але після укладення 1660 р. Слободищенського трактату виступив проти нього. Після цього з’явився на Запорозькій Січі, 1663 р. став кошовим отаманом, до кінця життя не раз обирався на цю посаду (за різними підрахунками від 8 до 20 разів). Очолював боротьбу проти Кримського ханату й Туреччини, організував кілька успішних походів.
Десь у 1660-х рр. Іван Сірко заснував на Слобожанщині поблизу Мерефи хутір Сірківку (Сєрківку) – згодом цей хутір перейшов у спадок його доньці й за йменням її чоловіка – Івана Артемова, дістав назву Артемівка (з 1928 р. – складова частина Мерефи). Іван Сірко певний час був харківським полковником (ймовірно з 1664 або 1665 року), жив з родиною на своєму хуторі та в Мерефі. Коли 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання, організоване гетьманом Іваном Брюховецьким, який слав зазивні універсали і на Слобожанщину (цю сторінку нашої історії мало вивчено), Іван Сірко очолив тут виступ; до нього приєдналися мешканці й старшина Цареборисова, Маяцька, Змієва, Мерефи й Валок: воєвод у цих містах повбивали, укріплення зруйнували, але здобути Харків повстанцям не вдалося. Іван Сірко рушив на чолі війська до Дніпра, здобув перемоги над московським військом поблизу Охтирки й Полтави. Після скинення Івана Брюховецького з гетьманського уряду Іван Сірко підтримав гетьмана Петра Дорошенка, хоч невдовзі їхній союз розпався. З 1669 р. – знову на Запорожжі. За зв’язки з керівником селянського повстання в Московському царстві Степаном Разіним 1672 р. Івана Сірка заарештовано й заслано в Тобольськ. Влітку 1673 р. через зростання турецько-татарської загрози його було звільнено; повернувшись на Січ, організував відсіч турецько-татарській агресії, зокрема в 1677 і 1678 роках.
Помер уславлений отаман 1 (11) серпня 1680 р. на хуторі Грушівка (тепер с. Іллінка Томаківського району Дніпропетровської обл.; похований поблизу с. Каплунівки, тепер Нікопольського району тієї самої області).