Объяснение:
Софійський собор, один із символів Новгородської республіки
Новгоро́дська респу́бліка — олігархічне державне утворення на північному сході Європи з 1136 по 1478 рік із центром у Великому Новгороді, правлячу верхівку якого складало велике боярство[1]. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійского моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні.
Содержание
1 Становлення та зростання
2 Політичний устрій
3 Господарство
4 Культура
5 Боротьба із зовнішніми ворогами та занепад
6 Князі
7 Примітки
8 Література
9 Посилання
Становлення та зростання
Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки виявилися вже на початку XI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає за князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орєшку, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.
У XII–XIII століттях до складу Новгородської республіки входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з середини XIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. В XII–XIII століттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.
Політичний устрій
Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства. На чолі виконавчої влади стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду та деяких інші питання. У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких.
З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки. Новгородський князь за з інших князівств вічем, яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, за князювання Олександра Невського, новгородськими князями ставали звичайно великі князі володимирські.
Объяснение:
Ліквіда́ція Запорі́зької Січі́ 1775 ро́ку — насильницьке знищення російськими військами українського козацького утворення — Підпільненської Січі, та остаточна ліквідація Запорізької Січі як козацької автономії. Унаслідок цього Військо Запорозьке Низове припинило своє існування.
У наслідку цього Військо Запорозьке Низове припинило своє існування. 23 квітня 1775 року на раді при імператорському дворі прийнято рішення про знищення Січі. Для проведення ліквідації уряд послав на Запорожжя війська у складі 10 піхотних і близько 40 кавалерійських полків на чолі з генералом П. Текелі. На самій Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення російсько-турецької війни (1768–1774) роз’їхалась по паланках і зимівниках. 5 травня оточений гарнізон Січі на чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським склав зброю. 15 червня скарбницю, клейноди, архів було вивезено до Петербурга (в Росії вони перебувають й нині). Частина фортифікаційних споруд та інші будівлі зруйновано, а в Січі та паланкових фортецях розмістилися російські гарнізони. Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії, особливо це стало відчутно під час приготувань до чергової війни з Туреччиною