Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.
Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
Сословия в xix веке: их права и обязанности. дворянствонаиболее привилегированное сословие, имевшее право владеть крепостными крестьянами и огромными угодьями. сами дворяне могли получить лучшее образование, освобождались от обязательной службы. при этом большинство дворян занимало важные посты в государственных структурах, именно эти люди влияли на то, какой становилась страна.дворяне были обязаны следить за состоянием своего имения и за собственными крестьянами.купечествов зависимости от номера гильдии, купцы имели право вести как крупную, международную торговлю, так и просто торговать в городах. самыми привилегированными считались купцы первой гильдии, которые порой были богаче дворян из-за наличия возможности вести международную торговлю. купцы также имели право на получение хорошего образования.купцы не освобождались от трудовой деятельности и от службы в армии. также купец мог быть обвинен в правонарушениях, его могли судить в специальных инстанциях.духовенствобелое и черное духовенство освобождалось от рекрутчины и телесных наказаний. служители церкви имели право получить хорошее образование в духовной семинарии.представители черного духовенства обязаны были посвятить свою жизнь церкви, отказавшись от семейных отношений и любых связей с внешним миром. представители духовенства обязаны были работать на благо церкви на протяжении всей своей жизни.казачествопредставители казачества относились к привилегированному сословию, поскольку имели право владеть землей, освобождались от выплаты разорительных податей.специальный статус казаков не освобождал их от несения воинской повинности. более того, отлично воюющие казаки были основой войска армии в xix веке.мещанствомещане относились к непривилегированному сословию, однако они могли распоряжаться собственной жизнью, в отличии от простых крестьян. помещик не имел никаких прав не представителя сословия, его не могли продать или выкупить. эти свободные люди сами решали, к кому наниматься на работу, и за какую цену.мещане платили все существующие тогда подати, несли рекрутскую повинность, были основой для военной армии. к тому же, мещане практически никогда не владели землей, обладали урезанными правами и довольно высокими обязанностями.крестьянствокрестьян можно смело назвать самым угнетаемым сословием. кстати, само сословие делилось на три группы: государственные, удельные и крепостные крестьяне. хуже всего жилось именно крепостным, поскольку всеми правами на них владел помещик, и он мог легко продать своего крестьянина как товар, отдать его за долги или убить представителя сословия без последующего наказания.после 1861 года крестьяне стали вольнонаемными людьми, и теперь помещик не мог распоряжаться их жизнью. однако список прав данных представителей российского общества был невелик.крестьяне были обязаны служить своему владельцу, они практически никогда не получали заработную плату за свой труд, не имели права получать образование. вместе с тем, крестьян могли легко отправить служить в армию, если в стране велась война. все решения, касающиеся жизни и смерти крестьянина до 1861 года принимал его владелец.
Вумовах становлення української державності, розгортання державотворчих процесів, становлення громадянського суспільства і правової держави, логічним і цілком закономірним виглядає інтерес сучасних дослідників до проблем джерелознавства і історіографії київської русi як першої інституційної форми існування української державності, звернення до напрацювань науковців попередніх поколінь. взагалі до наших днів з історії київської русі нагромаджено величезний масив літератури і в ньому непросто зорієнтуватися навіть фахово підготовленому історику. ситуація ускладнюється ще й тим, що маючи в своєму розпорядженні велику кількість опублікованих думок, концепцій, поглядів і суджень, історик творить черговий, власний синтез, не досліджуючи предмет, а вибираючи з літератури ті думки й факти, які більше узгоджуються з його схемою та його баченням минулого. не можна не враховувати і те, що накопичення історичних думок, концепцій відбувалося впродовж різних епох і в умовах різних ідеологій, інколи корпоративних, інколи офіціозних, від яких наука, хоч би як вона цього прагнула, не завжди могла бути вільною. в зв’язку з цим метою нашого дослідження являється спроба перегляду ідеологічних нашарувань в різних істориків різних епох, розкриття найбільш цінних думок і концепцій, які впливали на стан наукової розробки проблеми князівських з’їздів. об’єктом нашої наукової розвідки виступає складна діалектично взаємопов’язана сукупність інформаційних, правових, ідеологічних, економічних та інших чинників, що детермінували процес історичного пізнання, окреслювали мету, можливості та перспективи наукової розробленості питання князівських з’їздів. предметом нашого дослідження являється проблема наукових досліджень князівських з’їздів в дореволюційній, радянській, діаспорній та сучасній історичній науці, висвітлення основних тенденцій та наукових досягнень кожного етапу історичних досліджень та окреслення перспектив для дослідження даної проблеми в майбутньому. розкриваючи предмет дослідження, ми ставимо перед собою наступні завдання: визначити ступінь наукової розробки даної проблеми; розробити основні тенденції історичних досліджень нашої проблеми в хіх – хх ст.; дослідити внесок у розробку даної проблеми дореволюційних, радянських, діаспорних та сучасних істориків; встановити суб’єктивні та об’єктивні чинники, що впливали на розвиток наукових досліджень проблеми князівських з’їздів; висвітлити суб’єктивні міркування істориків хіх – хх ст. щодо князівських з’їздів та їх значення в процесі формування державності україни-руси; окреслити перспективи наукових досліджень проблеми князівських з’їздів в подальшому. хронологічні межі нашого наукового дослідження охоплюють хіх – поч. ххі ст., так як саме на цей час припадає активний розвиток історичних досліджень князівських з’їздів, виникають народницький, консервативний, націонал-державницький, радянський напрями в українській історичній науці, в рамках яких і ведуться дослідження різних проблем давньої і середньовічної, нової та новітньої історії україни.
Відповідь:
Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.
Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
Пояснення: