1) Суспільний стан — великі угруповання людей, котрі умовно об'єднані своїм правовим та економічним становищем у соціальній ієрархії, тобто соціальній структурі суспільства. Відрізняється від таких понять як суспільний клас, суспільний , соціальна страта.
2) Шля́хта — привілейований стан у суспільствах доби середньовіччя та нового часу, у ширшому розумінні — військово-служила знать або ж родова аристократія.
3) Магна́т (лат. magnus — великий) — можновладець, вельможа, князь. Людина високого соціального стану, шляхетського походження чи багата (великий землевласник, представник родової й багатої знаті). У середньовіччі — назва вищих землевласників і воєначальників вище барони: графи, герцоги, князі та територіальні принци. У переносному значенні — великий власник, багатій, олігарх.
4)Натура́льне господа́рство — тип господарства, за якого продукти праці виробляються для задоволення власних потреб, а не для продажу.
5)Обро́к — натуральний податок, данина продуктами традиційного натурального господарства, що стягувався феодалом з селян. Частина продуктів селянського господарства — зерно, худобу, птахів, яйця, сало, мед, а також виготовлена ними шкіра, пряжа, полотно тощо.
6)Па́нщина — відробіткова рента, одна з форм земельної ренти при феодальному і виробництва. Можлива з прикріпленням до землі безпосереднього виробника.
7)Латифу́ндія — велике приватне земельне володіння, помістя. Панування латифундизму породжувало безземелля основної маси селянства, сприяло орієнтації національної.
8)Фільва́рок — маєток у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у XIV—XIX ст. Панський сільськогосподарський
9)Кріпацтво, або кріпосне право у вузькому сенсі — правова система, або система правових норм при феодалізмі, яка встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність феодала на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).
На рубеже 3 и 2 тысячелетий на острове Крит появилось иероглифическое письмо. В середине 2 тысячелетия оно было вытеснено линейным письмом. После захвата острова племенами дорийцев критская письменность исчезла, и ученые до сих пор не могут ее расшифровать.
Собственно греческая письменность появилась примерно в 9-8 вв. до н.э., возможно, она была создана на основе финикийской письменности. Древнейшие из найденных образцы греческой письменности датируют 8-7 вв. до н.э. Каждый символ греческого алфавита обозначал одну букву, отдельные символы появились и для обозначения гласных.
В древнегреческом языке можно выделить восточный и западный разновидности письма. Восточно-греческое письмо стало основой классического древнегреческого письма, а также византийского, коптского, кириллического, армянского письма. Западно-греческое письмо позднее преобразовалось в этрусское, латинское и древнегерманское.
В 5-4 вв. до н.э. греческий алфавит состоял из 27 букв. Первоначально писали на камне, металле, глиняных изделиях, в 4 в. до н.э. в Греции появился папирус, во 2 в. до н.э. был изобретен пергамент – материал для письма из кожи животных. На пергаменте писали красками и кисточками. Древнегреческие книги представляли собой свитки из склеенных листов папируса или пергамента. Свитки скручивали в трубочку и хранили в цилиндрических футлярах или специальных сосудах.
Объяснение: