Самани́ды (перс. سامانیان, Sāmāniyān, тадж. Сомониён) — иранская[1][2] правящая династия, основавшая Саманидское государство, которое существовало на территории Хорасана и Мавераннахра (ныне территории Ирана, Таджикистана, Туркмении, Узбекистана, Киргизии, Казахстана и Пакистана) в 875—999 годах. Государство Саманидов появилось в период «иранского интермеццо», когда после арабского завоевания на Иранском нагорье стали возникать независимые государства с правителями иранского происхождения[3].
Саманиды ведут свой род от шахиншаха Ирана Бахрама Чубина. Основатель династии — Саман-худат был родом из селения Саман (по разным данным, находилось вблизи Самарканда, Балха или Термеза), принял ислам во времена омейядского наместника Хорасана Асада ибн Абдуллаха аль-Касри (правил в 723—727 годах). В его честь Саман-худат назвал одного из своих сыновей «Асадом». В период правления аббасидского наместника Хорасана Гассана ибн Аббада сыновья Асада, внуки Саман-худата, были назначены правителями Самарканда (Нух ибн Асад), Ферганы (Ахмад ибн Асад), Шаша (Яхъя ибн Асад) и Герата (Ильяс ибн Асад). Это было наградой за халифу аль-Мамуну в борьбе с восставшим Рафи ибн Лейсом[4].
Официальное признание государство Саманидов получило в 875 году, когда халиф аль-Мутамид Насру ибн Ахмаду титул правителя всего Мавераннахра[5]. Наибольшего могущества Саманиды достигли во времена правления брата Насра ибн Ахмада — Исмаила Самани (892—907). Столица Саманидов Бухара в этот период стала конкурировать с Багдадом за звание культурного центра ислама[1].
Будучи благочестивыми мусульманами, Саманиды поддерживали миссионерскую деятельность по распространению ислама и перевод религиозной литературы с арабского языка на персидский. Они придерживались суннитской ветви ислама и ханафитской школы права, за исключением периода правления Насра ибн Ахмада, который симпатизировал исмаилитам[6].
Объяснение:
Відповідь:
Берестейська унія була спробою реалізувати ідею єдності християнських церков, що зародилася 1054 р. після офіційного розколу християнства на західну та східну гілки, а згодом перетворилася на ідею прилучення православних до католицизму.
Берестейська унія була "раною в тілі руського народу", що розколола його на два ворожі табори, сприяла посиленню впливів Риму, полонізації українців та білорусів
Реформація - соціально-політичний рух XVI – XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Реформаційний рух поклав початок новому напрямкові християнського вчення - протестантизмові. Протестантська церква оголошувала свою незалежність від влади папи Римського. Реформація охопила багато європейських країн. Не оминула вона й Польщі та Великого князівства Литовського, у складі яких перебували українські землі. Уряди обох держав спробували перешкоджати поширенню реформаційних ідей. У 1520 р. з'явилася грамота Сигізмунда І, яка під загрозою ув’язнення й конфіскації майна забороняла завозити з-за кордону книжки Лютера. Справа істотно змінилася після перетворення Тевтонського (Прусського) ордену на світську державу із спадковим монархом. Державною релігією в Пруссії було проголошено лютеранство. Територіальна близькість Пруссії до Польщі й Литви зумовила швидке поширення на їхніх землях реформаційних ідей та нових віровчень. Річ Посполита стала, за висловом сучасників, притулком єретиків - так католицька церква називала людей некатолицької віри.
На українських землях нечисленні осередки протестантизму почали з'являтись у 30-40-х рр. XVI ст.
Пояснення: