Нарешті, 3 травня 1783 року Катерина Друга підписала указ, що забороняв селянам Лівобережної України та Слобожанщини переселятися з того місця, на якому їх застала остання ревізія. Відтак, українські селяни, звільнені від кріпацтва в ході Хмельниччини, знову стали такими самими кріпаками, як селяни російські. Натомість селяни Галичини, що тоді входила до складу Австрійської імперії, за 11 місяців перед тим були звільнені від особистої залежності патентом цісаря Йосифа Другого.
Внаслідок указу Катерини близько трьохсот тисяч селян Лівобережжя та Слобожанщини потрапили у залежність від поміщика, на землі якого вони жили. За користування цією землею вони виконували натуральні повинності (панщину та оброк), а також сплачували подушний податок. Поміщик мав право продати кріпака або обміняти його на будь-яке майно. Натомість кріпак не міг розпоряджатися нерухомим майном, виступати в суді та складати державну присягу.
Селяни відповідали на закріпачення насильством щодо землевласників і масовими втечами разом з родинами та майном у степи південної України. Упродовж наступних дев’яти років туди втекли 5% усіх селян Київської та Чернігівської губерній, проте до 1796 року кріпацтво було запроваджене і на півдні України. Частина селян подавала до російської адміністрації петиції, в яких намагалася довести своє козацьке походження, і цей процес отримав назву «шукання козацтва».
У ХІХ столітті кріпосна залежність селян на українських землях у складі Російської імперії набула особливо грубих форм. Вона була скасована 1861 року.
Объяснение:
В земщину вошли: Печорский край с Пустозерьем, Вятская земля, Пермь, Городец, Нижний Новгород, Стародуб Ряполовский, Муром, Владимир, Коломна, Пронск, Рязань, Тула, Серпухов, Оболенск, Одоев, Новосиль, Брянск, Смоленск, Тверь, Дмитров, Торжок, Кашин, Углич, Водская, Шелонская и Деревская пятины Новгородской земли, часть города Новгород (Софийская сторона), Псков, Изборск, Ивангород, Копорье, Великие Луки. До февр. 1567 года в земщину входила Кострома, до конца 1567 года - земли Боровского уезда и Старица, до 1568/1569 года - Белоозеро, до начала 1569 года - Ростов, Ярославль и Пошехонье, до конца февраля 1571 года - Торговая сторона Новгорода, Бежецкая и Обонежская пятины Новгородской земли. В земщину вошла Москва, за исключением некоторых районов города, отошедших в опричнину (Чертольской улицы «до всполья»; Арбатской улицы до Дорогомиловского всполья; левой стороны Никитской улицы «до всполья»; трёх столичных слобод). Центром земщины считалась Москва. На территорию земщины из опричнины принудительно переселялись служилые люди, не включённые в состав опричного двора Ивана IV. В отличие от опричников, при переселениях сохранявших за собой вотчины и поместья в земских уездах, земские утрачивали земли в опричных уездах. При учреждении опричнины с земщины был взят огромный единовременный налог «на подъём» в 100 тысяч рублей.
Объяснение: