Окрім дипломатичного визнання держави Русі, наслідком походів на Візантію було запровадження у державі християнства. Цей факт засвідчили багато джерел. На перше місце слід поставити свідчення патріарха Фотія — безпосереднього учасника події, який повідомив, що Русь прийняла християнство. У своїй енцикліці (окружному посланні) 866 чи 867 року, Фотій написав про навернення Русі: «І в них (тобто Русі) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря і виконують християнські обряди»[14]. Інше візантійське джерело, так званий Продовжувач Порфирогенета, пише «Скоро після того (обологи Константинополя у 860 р.) прийшло від них посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що було і зроблено»[14].
Про запровадження християнства на Русі часів Аскольда засвідчив життєпис Констянтина Багрянородного, Хроніки Зонари, Михайла Гліки, Густинський літопис, Київський Синопсис і твори арабських письменників — Ібн-Хордадбега, ал-Масуді і ін. Так Ібн-Хордадбег характеризував Русь як країну суцільно християнську[джерело?], а Ніконівський літопис помістив статтю «Про князя руського Оскольда», спеціально присвячену запровадженню нової віри на Русі. Навіть у Церковному уставі Володимира Св'ятославича є твердження, що Русь хрестили за часів патріарха Фотія. Таким чином йдеться про офіційний акт запровадження християнства на Русі як державної релігії. Звідси — прагнення всіляко підкреслювати, що хрестилася вся країна, попри те що звичайно існувало тут чимало язичників. У Києві створили єпархію, залежну від Константинопольської патріархії. Це засвідчив Фотій, повідомляючи, що Русь «прийняла пастиря», тобто єпископа. Констянтин Багрянородний, Скилиця, Зонара та Михайло Гліка писали про архієпископа. У «Василіках» — церковному уставі імператора Лева VI (886—912), що містить списки кафедр Константинопольського патріархату, та аналогічний реєстр, якого уклали за часів Констянтина Багрянородного (912—959) є свідчення про існування Київської єпархії. У першому списку під номером 61, у другому — під номером 60.
Щодо дати прийняття християнства Руссю, існують протиріччя. Частина документів віднесли цей акт до часів імператора Михайла та патріарха Фотія (раніше 867 р.), та назвали першим єпископом київським Михайла. Автором другого варіанта є Констянтин Багрянородний, який відтермінував християнізацію Русі та заснування Київської єпархії до врядування свого діда — Василя I, і патріарха Ігнатія та назвав першим єпископом київським Левона. Цілком імовірно, що після смерті Михайла ІІІ відбулося оновлення кадрів. Таким чином запровадження християнства на Русі відбулося між 860 та 867 роками. До більш ранньої дати схиляє згадка у так званому Панонському життії — біографій Кирила Філософа, про Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані», які великий просвітник бачив у Херсонесі взимку 861 року, та запровадження відліку років Аскольдом з 860 року — особливої Руської ери[15].
Реформация в Европе. Католическая церковь накануне Реформации: обширные земельные владения, огромные доходы от эксплуатации крестьян и горожан; моральное разложение священников и падение авторитета церкви; продажа индульгенций и церковных должностей; огромные богатства церкви, призывающей прихожан к скромности и неприхотливости; вмешательство церкви во внутренние дела государств. Всё это вызывало недовольство. В 1517 г. , с выступления Мартина Лютера, началась Реформация в Германии, которая вскоре распространилась на всю Европу. Реформация положила начало протестантизму как новой разновидности христианства. Чего хотели протестанты: «дешевую церковь» , отмены феодальных повинностей и освобождения крестьян, закрытия многих монастырей, секуляризации, свободы светской власти от церковных ограничений. Верующему человеку не нужен посредник между ним и Богом, не нужны священники, церкви и папа римский. Отказались от почитания Богородицы, святых, ангелов, от поклонения иконам. Из 7 христианских таинств признали только 2: крещение и причащение. Обряды упрощены, нет монашества. Основные течения протестантизма: 1. Лютеранство. Основоположник – Мартин Лютер. Осн. идеи: нельзя отпускать грехи без покаяния, нельзя брать деньги за покаяние (против индульгенций) . Нужно укреплять веру, а не церковь; не следует поклоняться иконам и проводить пышные обряды. Ликвидировать папство, а главой церкви в каждом немецком княжестве сделать самого князя. Все богослужения проводить на родном языке, а не на латыни. Перевести Библию, чтобы ее мог читать каждый. В 1555 г. – Аугсбургский религиозный мир: «Чья власть – того и вера» . 2. Кальвинизм. Основатель - Жан Кальвин (Швейцария) . Распространилось в Англии (пуритане) , Франции (гугеноты) , Нидерландах и др. странах. Полный разрыв с католичеством. Это учение о «божественном предопределении» : в рай попадет только тот, кто много работает и наживает богатства. Бедность не может быть признаком святости, бедные теряют милость Божью и не попадут в рай. Лень и щедрость – величайшие пороки. Одобряли скупость и усердие в труде ради накопления богатств. Осуждали веселье, нарядную одежду, развлечения, пустую трату времени и денег. Кальвинисты делились на общины, во главе которых стояли пресвитеры, избираемые прихожанами. Судьба человека полностью в руках Господа. Если успех в жизни – значит, человек избран Богом, если неудачник, значит, Бог отверг. В основном, кальвинизм проповедовала буржуазия. 3. Анабаптизм. Народная Реформация (один из сторонников – Томас Мюнцер) . Называли себя «святыми» , вторично крестились, будучи взрослыми. Считали, что вправе свергать недостойных правителей, перераспределять богатства, устанавливать справедливые законы и судить грешников. Католическая церковь боролась против Реформации, этот процесс получил название Контрреформация. Целью Контрреформации являлось укрепление основ католической церкви и власти папы римского. Против протестантов выступили князья Южной Германии, император Священной Римской империи Карл V, король Испании Филипп II и итальянские князья. Опора Контрреформации – католический орден иезуитов, основанный испанским дворянином Ингасио Лойола. Военная дисциплина, при этом они ничем не выделялись среди простых людей, подслушивали, втирались в доверие, уничтожали любого противника папы. Ради церкви – даже убийство не грех. Основной принцип – «цель оправдывает средства» . Инквизиция пытала и сжигала всех, на кого падали хоть малейшие подозрения в протестантизме.
Войны австрийских ГабсбурговКонец XVII - начало XVIII в. Австрия провела в почти бесконечных войнах. Главными противниками были Османская империя, Франция, а впоследствии Пруссия.Поражения и начало упадка Османской империи расширению и укреплению владений австрийских Габсбургов. Так, в 80-е гг они овладели почти всей Венгрией. Упадок испанских Габсбургов превратил австрийских на весомый фактор европейской политики. Австрия вступила в борьбу против Франции за гегемонию (господства) в Европе.В 1701 г. вспыхнула война за испанское наследство. Австрия получила Испанские Нидерланды (Бельгию), Неаполитанское королевство, остров Сардинию и город Милан. Австрийские Габсбурги достигли наивысшего могущества. Следующие 30 лет были тяжелыми для государства. Постоянные войны против Франции, Испании, Турции истощили ее, она лишилась многих владений. Габсбургская империя начала слабеть. Новый удар ждал ее со стороны Пруссии.Наряду с внешними проблемами нарастали и внутренние. Так, в 1679-1680 гг полыхало восстания в Чехии, в 1703-1711 гг - Восстание в Венгрии под руководством Ракоци; оба потерпели поражение
Окрім дипломатичного визнання держави Русі, наслідком походів на Візантію було запровадження у державі християнства. Цей факт засвідчили багато джерел. На перше місце слід поставити свідчення патріарха Фотія — безпосереднього учасника події, який повідомив, що Русь прийняла християнство. У своїй енцикліці (окружному посланні) 866 чи 867 року, Фотій написав про навернення Русі: «І в них (тобто Русі) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря і виконують християнські обряди»[14]. Інше візантійське джерело, так званий Продовжувач Порфирогенета, пише «Скоро після того (обологи Константинополя у 860 р.) прийшло від них посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що було і зроблено»[14].
Про запровадження християнства на Русі часів Аскольда засвідчив життєпис Констянтина Багрянородного, Хроніки Зонари, Михайла Гліки, Густинський літопис, Київський Синопсис і твори арабських письменників — Ібн-Хордадбега, ал-Масуді і ін. Так Ібн-Хордадбег характеризував Русь як країну суцільно християнську[джерело?], а Ніконівський літопис помістив статтю «Про князя руського Оскольда», спеціально присвячену запровадженню нової віри на Русі. Навіть у Церковному уставі Володимира Св'ятославича є твердження, що Русь хрестили за часів патріарха Фотія. Таким чином йдеться про офіційний акт запровадження християнства на Русі як державної релігії. Звідси — прагнення всіляко підкреслювати, що хрестилася вся країна, попри те що звичайно існувало тут чимало язичників. У Києві створили єпархію, залежну від Константинопольської патріархії. Це засвідчив Фотій, повідомляючи, що Русь «прийняла пастиря», тобто єпископа. Констянтин Багрянородний, Скилиця, Зонара та Михайло Гліка писали про архієпископа. У «Василіках» — церковному уставі імператора Лева VI (886—912), що містить списки кафедр Константинопольського патріархату, та аналогічний реєстр, якого уклали за часів Констянтина Багрянородного (912—959) є свідчення про існування Київської єпархії. У першому списку під номером 61, у другому — під номером 60.
Щодо дати прийняття християнства Руссю, існують протиріччя. Частина документів віднесли цей акт до часів імператора Михайла та патріарха Фотія (раніше 867 р.), та назвали першим єпископом київським Михайла. Автором другого варіанта є Констянтин Багрянородний, який відтермінував християнізацію Русі та заснування Київської єпархії до врядування свого діда — Василя I, і патріарха Ігнатія та назвав першим єпископом київським Левона. Цілком імовірно, що після смерті Михайла ІІІ відбулося оновлення кадрів. Таким чином запровадження християнства на Русі відбулося між 860 та 867 роками. До більш ранньої дати схиляє згадка у так званому Панонському життії — біографій Кирила Філософа, про Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані», які великий просвітник бачив у Херсонесі взимку 861 року, та запровадження відліку років Аскольдом з 860 року — особливої Руської ери[15].
Объяснение: