АВСТРО-УГОРЩИНА, АВСТРО-УГОРСЬКА ІМПЕРІЯ - держава, що утворилася внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії - Австрією та Угорщиною (т.зв. австро-угорський компроміс) у 1867.
В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848-1849. Ще більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.
За цією угодою Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву А.-У. і складалася з двох частин, що були розділені р.Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії).До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (т.зв. землі корони св.Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словакію, Трансильванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну і адміністративну автономію, власний уряд та парламент - сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію.
На чолі А.-У. стояв австрійський імператор з династії Габсбурпв, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: 1) закордонних справ, 2) військове та морське, 3) фінансів. Останні два міністерства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалась спеціальними “делегаціями”, які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, у 1867 квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % - для Угорщини.
При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.
1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.
Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.
Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.
Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.
Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.
Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах.
За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації” (Див. схеми № 1, № 2).
Томирис (примерно 570—520 гг. до н. э.) — царица массагетов, рассказ о войне с которой персидского царя Кира приводит Геродот («История» I 205—214) примерно через 100 лет после описываемых событий. Сакская Царица массагетов Томирис (или Сакская Царица, а массагет - это "мас-сака-та" - в переводе обозначает большую орду саков) была потомком предводителя Ишпакая, правнучкой правителя Мадия и дочерью легенда.