1)
1. Период конституционной монархии (1789-1792). Главная движущая сила - крупная аристократическая буржуазия (представители — маркизы Мирабо и Лафайет), политической властью владеют фельяны. В 1791 г. была принята первая Конституция Франции (1789 г.).
2. Жирондистский период (1792-1793). 10 августа 1792 г. монархия пала, король Людовик XVI и королевская семья были арестованы, к власти пришли жирондисты (название от департамента Жиронда, в котором находится город Бордо, оттуда были многие жирондисты, например Бриссо), провозгласившие Францию республикой. В сентябре 1792 г. взамен предусмотренного отмененной Конституцией 1791 г. Законодательного собрания Франции было созвано новое Учредительное собрание - Национальный конвент. Однако в Конвенте жирондисты оказались в меньшинстве. Также в Конвенте были представлены якобинцы, исповедовавшее более левые взгляды, чем жирондисты, выразители интересов мелкой буржуазии. Большинство в Конвенте составило так называемое «болото», от позиции которого фак¬тически зависела судьба революции.
3. Якобинский период (1793-1794). 31 мая-2 июня 1793 г. власть перешла от жирондистов к якобинцам, устанавливается якобинская диктатура, республика была укреплена. Разработанная якобинцами Конституция Франции так и не была введена в действие.
2)Франция в XVIII веке была монархией, опиравшейся на бюрократическую централизацию и постоянную армию. Существовавший в стране социально-экономический и политический режим сложился в результате сложных компромиссов, выработанных в ходе длительного политического противостояния и гражданских войн XIV—XVI вв. Один из таких компромиссов существовал между королевской властью и привилегированными сословиями — за отказ от политических прав государственная власть всеми бывшими в её распоряжении средствами охраняла социальные привилегии этих двух сословий. Другой компромисс существовал по отношению к крестьянству — в течение длительной серии крестьянских войн XIV—XVI вв. крестьяне добились отмены подавляющего большинства денежных налогов и перехода к натуральным отношениям в сельском хозяйстве.
Третий компромисс существовал в отношении буржуазии (которая в то время являлась средним классом, в интересах которой правительство тоже делало немало, сохраняя ряд привилегий буржуазии по отношению к основной массе населения (крестьянству) и поддерживая существование десятков тысяч мелких предприятий, владельцы которых и составляли слой французских буржуа. Однако сложившийся в результате этих сложных компромиссов режим не обеспечивал нормального развития Франции, которая в XVIII в. начала отставать от своих соседей, прежде всего от Англии. Кроме того, чрезмерная эксплуатация все больше вооружала против себя народные массы, самые законные интересы которых совершенно игнорировались государством.
Постепенно в течение XVIII в. в верхах французского общества зрело понимание того, что Старый порядок с его неразвитостью рыночных отношений, хаосом в системе управления, коррумпированной системой продажи государственных должностей, отсутствием четкого законодательства, «византийской» системой налогообложения и архаичной системой сословных привилегий нужно реформировать. Кроме того, королевская власть теряла доверие в глазах духовенства, дворянства и буржуазии, среди которых утверждалась мысль, что власть короля является узурпацией по отношению к правам сословий и корпораций (точка зрения Монтескье) или по отношению к правам народа (точка зрения Руссо). Благодаря деятельности просветителей, из которых особенно важны физиократы и энциклопедисты, в умах образованной части французского общества произошёл переворот. Наконец, при Людовике XV и в ещё большей мере при Людовике XVI были начаты реформы в политической и экономической области, которые неизбежно должны были привести к краху Старого порядка.
ну как-то так.
Объяснение:
Софійський собор, один із символів Новгородської республіки
Новгоро́дська респу́бліка — олігархічне державне утворення на північному сході Європи з 1136 по 1478 рік із центром у Великому Новгороді, правлячу верхівку якого складало велике боярство[1]. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійского моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні.
Содержание
1 Становлення та зростання
2 Політичний устрій
3 Господарство
4 Культура
5 Боротьба із зовнішніми ворогами та занепад
6 Князі
7 Примітки
8 Література
9 Посилання
Становлення та зростання
Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки виявилися вже на початку XI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає за князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орєшку, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.
У XII–XIII століттях до складу Новгородської республіки входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з середини XIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. В XII–XIII століттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.
Політичний устрій
Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства. На чолі виконавчої влади стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду та деяких інші питання. У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких.
З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки. Новгородський князь за з інших князівств вічем, яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, за князювання Олександра Невського, новгородськими князями ставали звичайно великі князі володимирські.