Фюрер Глава правительства в фашистской Германии. Рейхсканцлер Наименование нацистского государства в Германии. Третий рейх Титул А. Гитлера, означающий «Вождь»,
Предметом данной статьи является Германское государство в период диктатуры НСДАП c 1933 по 1945 год. До 1943 года оно носило название «Германский рейх» (нем. Deutsches Reich), затем «Великогерманский рейх» (нем. Großdeutsches Reich). В русскоязычной историографии обычно используются названия: «гитлеровская Германия», «нацистская Германия», «Третий рейх» (нем. Drittes Reich)[6] и «фашистская Германия»[7][8]. Государственные структуры Великогерманского рейха прекратили существование после поражения во Второй мировой войне[9].
В 1533 г. умер Василий 3, оставив наследником Ивана 4 - трехлетнего царевича (от брака с Е.Глинской). 16 января 1547 г. Иван I4 торжественно венчался на царство и принял титул царя и великого князя всея Руси. Процессия была торжественна, и ее официальность укреплению самодержавия, авторитету центральной власти и легитимности в глазах правительств Западных держав. Участие Ивана 4 в государственной деятельности началось с создания Избранной рады, которая действовала с 1549 по 1560 гг. и явилась органом, проводящим реформаторские усилия нового царя. Уже в феврале 1549 г. Иван 4 на первом Земском соборе объявил о подготовке реформ. В 1550 г. Иван 4 на соборе представителей областей Руси жестко обличил злоупотребления боярской власти и обещал лично оберегать народ от бесчинств бояр. В 1550 г. был издан новый Судебник, основанный на подобном документе 1497 г., расширенном и систематизированном. Новый Судебник значительно ограничивал податные привилегии крупных феодалов и судебные функции наместников. Были введены наказания для бояр и дьяконов-взяточников. Статьи, касающиеся феодального землевладения, не изменились, но увеличилась оплата феодалам за проживание, и это укрепило их власть над крестьянами. К времени действия Избранной рады относится создание функциональных органов управления - приказов. Поместный приказ ведал владениями земель феодалов, Посольский - внешней политикой, Челобитный приказ принимал и расследовал жалобы на имя царя. В 1550-1556 гг. осуществляются реформы в армии. Создается постоянное стрелецкое войско и принимается закон, регламентирующий вопросы, касающиеся формирования армии. С каждых 150 десятин бояре обязывались давать войску одного вооруженного ратника на коне. В 1551 г. на большом церковном соборе царь предложил обширный проект церковных реформ, целью которого было приведение к порядку религиозно-нравственной жизни народа и унифицирование церковных обрядов. В 1556 г. были отменены «кормления», с этих пор население стало платить общегосударственный налог. Рядом «уставных» царских грамот, данных различным областям, правительство отменяло управление наместников и передавало местное управление и суд в руки старост, избранных посадскими людьми и волостными крестьянами. Избранная рада проводила реформы, рассчитанные на длительный период. Однако Иван 4 стремился к немедленным результатам. При неразвитом аппарате государственной власти быстрое движение к централизации было возможно лишь при террора. Иван 4 разогнал Раду, что стало первым шагом на пути к опричнине. В декабре 1564 г. царь со всем семейством неожиданно покинул столицу. Остановившись в Александровой слободе, он обратился к народу с требованием расправы над изменниками по его «монаршему» усмотрению и учреждение опричнины. Это было условием его возвращения на трон. К царю отправилась делегация духовенства и бояр с о возвращении и правлении «как ему угодно, по своей государевой воле». Иван возвратился в Москву в феврале 1565 г. и огласил условия, на которых обратно принимал власть: изменников и ослушников предавать казни, их имущество брать в казну. С введением опричнины страна разделилась на две части: земщину, которая управлялась Боярской Думой и приказами, и опричнину, в которой создавалась параллельная система органов управления и войско из 6 тысяч опричников. В опричнину были включены наиболее развитые экономически и стратегически удобно расположенные районы страны. На этих землях поселялись дворяне-опричники, их содержание входило в обязанности земства. Опричнина была создана для борьбы с предполагаемой изменой в среде феодалов. Сразу после ее учреждения начался кровавый террор по всей стране. Путь централизации через опричнину оказался трагичным для страны
Українська шляхта XV—XVI ст. Князь Костянтин (Василь) І Острозький
Найвищий щабель суспільної піраміди тодішнього українського суспільства посідала родова українська знать — шляхта. Слово шляхта позначає аристократію — привілейований стан людей здебільше відомого та благородного походження. Верхівку шляхетської ієрархії посідали князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена на Волині та Центральній Україні до середини XVII ст.
Князі мали особливе становище в тодішньому суспільстві. Ніякі привілеї — ні багатство, ні вплив, ні високі посади, — не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, саме в яких українські мислителі XVII ст. вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Українські князі, як і раніше, символізували ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землі Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини, — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Були свої митна система та військо. Така роль князів була традиційною від часів Київської Русі. Власне, тому представники княжих сімей пов'язували свій родовід із князями Київської Русі. Скажімо, Костянтина Острозького сучасники вважали «паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив». Рід Острозьких у житті тогочасної України і справді посідав особливе місце. Імена Костянтина Острозького та його молодшого сина Василя (Костянтина) протягом століть залишалися символом самобутності Русі-України.
Князь Василь (Костянтин) І Костянтинович Острозький (1526—1608) — одна з найвпливовіших політичних постатей свого часу. З 1559 р. був київським воєводою та володарем українського прикордоння. Видатний культурно-освітній діяч. Наприкінці XVI ст. — найбільший після короля землевласник Речі Посполитої. Князь Костянтин володів, крім давніх волинських вотчин, 14 містами з прилеглими селами на Київщині, 8 — на Брацлавщині, 4 — в Галичині, 32 населеними пунктами в Сандомирському, Краківському, Люблінському та Мазовецькому воєводствах. Річні прибутки князя дослідники оцінюють у 10 млн злотих, а суму готівки обчислюють як два річні бюджети Речі Посполитої за мирного часу. Костянтин Острозький мав можливість у найстисліший термін виставити 15—20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр і спадкоємної шляхти — васалів дому Острозьких, які за умови служби князеві мешкали на території його володінь. Промовистим є й той факт, що при княжому дворі постійно перебувало близько 2 тис. шляхетних юнаків-слуг, які відбували тут лицарський вишкіл. З ініціативи князя Костянтина (Василя) Острозького 1576 р. в Острозі було створено культурно-освітній осередок, з діяльності якого розпочалося відродження української школи. Не пізніше 1578 р. тут виникла «слов'яно-греко-латинська» школа — перший вищий навчальний заклад в Україні. Після смерті польського короля Стефана Баторія( 1586 р.) Костянтин І Острозький вважався одним із можливих претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві вважав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну; єдине, що стояло на заваді, — князь був «русином і вождем схизматиків».
Прикметною ознакою життя України кінця XVI ст. було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права й привілеї, а отже, «відокремитися» остаточно від решти суспільства. Зміни в становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу — Литовському статуті, відомому в редакціях 1529-го, 1566-го та 1588 pp. За Першим (або Старим) Литовським статутом 1529 р. шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон забезпечував шляхті також володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». У Другому Литовському статуті (1566 р.) новим стало зрівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою
Тож українська шляхта за умов бездержавності зберегла державні традиції княжого Києва й передала їх козацтву — провідній верстві українського суспільства нової доби.
Предметом данной статьи является Германское государство в период диктатуры НСДАП c 1933 по 1945 год. До 1943 года оно носило название «Германский рейх» (нем. Deutsches Reich), затем «Великогерманский рейх» (нем. Großdeutsches Reich). В русскоязычной историографии обычно используются названия: «гитлеровская Германия», «нацистская Германия», «Третий рейх» (нем. Drittes Reich)[6] и «фашистская Германия»[7][8]. Государственные структуры Великогерманского рейха прекратили существование после поражения во Второй мировой войне[9].