1)Рождение
27 февраля 274 г.
Ниш, Сербия
2)Отцом Константина был Констанций I Хлор (Флавий Валерий Констанций Хлор), впоследствии провозглашённый цезарем, а матерью - его сожительница (конкубина) — Елена, происходившая из простой семьи (она была дочерью трактирщика) . Согласно историку Евтропию, Констанций был человеком мягким, скромным и при этом отличался терпимостью к христианам, христианкой была и его жена. Впоследствии Констанцию пришлось разойтись с ней и жениться на падчерице императора Августа Максимиана Геркулия Феодоре. При этом Елена продолжала занимать видное место при дворе сначала своего бывшего мужа, а затем и сына. В результате этого брака у Константина оказалось три единокровных брата (Далмаций Старший, Юлий Констанций, Аннибалиан) и три единокровных сестры (Анастасия, Констанция I, Евтропия II). В ранней молодости Константин служил в армии при Диоклетиане в Никомедии,
3)
4)Константина можно назвать первым христианским императором, при котором произошёл перелом в жизни христиан. Язычество отошло на второй план. Историки христианства, восхищавшиеся его деяниями, называют его Константином Великим, но, как бы ни был могущественен император, он не мог остановить упадок империи. Дальнейшая история Римской империи рассматривается как «христианская». При нём столицей стал город Византий, впоследствии переименованный в Константинополь.
5)Церковное почитание
За свою деятельность по распространению христианства Константин вместе со своею матерью Еленою канонизирован в ликеравноапостольных. Память святого равноапостольного Константина совершается:
в православной церкви — 21 мая(3 июня), в поместных православных церквах, использующих юлианский календарь ; 21 мая, в поместных православных церквах, использующих новоюлианский календарь;
в католической церкви — 21 мая или 3 июня.
6)Велика людина в історії Християнства та його поширенню по території Римської імперії. Язичництво відійшло на другий план.
1. жив в Москві, виховувався при дворі батька
2.він був розумний, обережний, діяв поступово, відступаючи перл явною небезпекою
3.боярська дума, приєднав до Москви Новгородську республіку, новгород-сіверський, Чернігів та інші землі, звільнив московську державу від монгольської залежності, головним підсумком правління стало об'єднання довкола Москви більшої частини земель північної східної русі.
4. моє ставлення до нього позитивне, він зробив багато чого для Москви, та звільнив її від монголів, тому я вважаю він був дуже успішним правителем
Объяснение:
ЦНК утворив Національний Уряд і таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації «червоних», уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання. 10(22) січня 1863 року ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 року ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією. Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.
У червні-липні 1863 року в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 року очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду у Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанській організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром у Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.
Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 року повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.
17 жовтня 1863 року «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 року імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.
16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат Зданович і Тит Далівський.[2]
Водночас на початку березня 1864 року уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 року повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865 року. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань XIX століття, сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.
Объяснение: