Відповідь:
Пояснення:
АВИДАН, Давид (1934-1995) – поэт, которого можно назвать последователем Н. Заха и И. Амихая. Но он не их последователь. Их поэтические новшества он развил в самостоятельное направление и заслужил славу поэта-модерниста. Он ввел в язык поэзии новые обороты речи и стилистические контрасты. Ритмизированные и рифмованные стихи в его творчестве сочетаются с нерифмованными и аритмичными. Он свободно оперировал синтаксисом, а в некоторых стихах даже обходился без знаков препинания. Давид Авидан родился в Тель-Авиве. Интерес к литературе он проявил еще подростком, но серьезно начал заниматься литературной деятельностью в начале 50-х годов, будучи студентом Еврейского университета. После окончания университета он сотрудничал в театре, на телевидении, занимался живописью, но поэтическое творчество для него всегда оставалось главным. В своих стихах он стремился передать сокровенные и зачастую даже неосознанные порывы человеческой души. Д. Авидан – автор пятнадцати сборников стихов. Первый из них, «Краны с отрубленными губами» («Бразим аруфей сфатаим»), вышел в 1954 году. За ним были изданы «Личные проблемы» («Беайот ишийот») 1957 г., «Промежуточный итог» («Сиккум бейнаим») 1960 г. и другие. Стихи Авидана переведены на европейские языки и на арабский.
Наприкінці XI ст. в Анатолію проникли турки-сельджуки (тюркські кочові племена, що прийшли з Середньої Азії), які відтіснили візантійців на захід і створили там свою державу. Вся подальша їхня історія пройшла у постійних війнах проти сусідів: візантійців, арабів, персів та ін. Вони відіграли вирішальну роль в розгромі держав хрестоносців у Палестині. Постійні війни та внутрішні негаразди підірвали міць сельджуків.
У XIII ст. в Малу Азію переселилася значна кількість кочових тюрків (етнічно близьких сельджукам), які втікали від монгольської навали. Ці племена розселилися на сельджуцько-візантійському прикордонні. Вони здійснювали набіги на Візантію або ж наймалися до візантійців для боротьби проти болгар, сербів і навіть сельджуків. Поступово кочівники почали створювати свої князівства-емірати. Із занепадом держави сельджуків еміри здобули незалежність. Найбільше серед емірів поталанило Османові.
То був природжений воїн, який вірив у справедливість «священної війни» (джихаду). Він розширив кордони своїх володінь, об'єднав під своєю владою інші тюркські племена, які почали називатися турками-османами. Згодом еміри Османської держави прийняли титул султана.
надеюсь