Західноукраїнські землі були строкатими етнічно: хоча більшість населення становили українці, у Східній Галичині значною була частка поляків та євреїв; у Північній Буковині — румунів; а на Закарпатті - угорців, румунів та поляків. З приходом австрійської адміністрації, у статусі чиновників на управлінців, на західноукраїнські землі переїздили також німці.
Суспільство продовжувало ділитися на стани: шляхту, духовенство, міщан та селян. Більшість українців проживала у селах. Лише незначна кількість належала до інших, більш привілейованих станів. Тому до соціальних відмінностей, значною мірою додавалися й національні. Найбільші міста — Львів, Броди, Ужгород, Чернівці, Тернопіль — були переважно не українськими.
Селяни вдавалися до саботування нестерпних повинностей, масових втеч, бунтів та навіть збройних виступів. Найчисленнішими стали холерні бунти на Закарпатті у 1831 році та повстання Лук'яна Кобилиці на Буковині у 1843-1844 роках. Неписьменний селянин Кобилиця підбурив інших, не менш неписьменних селян самовільно захопити пасовиська та луги у своїй окрузі. Він стверджував, що має дозвіл від самого цісара, тобто австрійського імператора. Насправді ж, Кобилиця купив звичайну книгу про права й повинності жителів гір, де йшлося зовсім про інше. Але перевірити ніхто не зміг. Повстання набуло значних масштабів. Кобилицю прозвали «гуцульським королем». Придушити повстання вдалося лише втручанням урядових військ.
По китайским источникам, каракитаи - это потомки киданей, живших в Центральной Азии. Перемещавшаяся на запад с IV века их часть в мусульманских источниках называлась каракитаями. В 924 году племена киданей создали государство Ляо, занимавшее территорию от Тихого океана до Алтая, в 1125 году оно пало и предводитель киданей Елюй Даши вторгся в Жетысу. Воспользовавшись упадком государства Караханидов, в 1125 году Елюй Даши захватил центральные районы Жетысу и город Баласагун. Недалеко от него он основал свою ставку - Гуз орду. Каракитаи не вмешивались в систему управления государством Караханидов и оставили систему хаканского правления в прежнем виде. Было сохранено и наследование власти. Правитель каракитаев носил титул гурхан. Правом наследования обладали не только мужчины, но и женщины из ханского рода. Для усиления своей власти Елюй Даши командование войсками передал в местное управление. Если племена жили в пограничных районах, то им вменялось в обязанность защищать эти границы. В качестве налога каракитаи с каждого дома собирали по одному динару. Местные жители Жетысу, занимавшиеся земледелием, отдавали в пользу правителя десятую часть урожая. Правители крупных городов ежегодно платили гурхану земельный налог -харадж. Каракитаи со второй половины ХII века перешли к открытому грабежу, стали нападать на мирные поселения, отнимая скот и имущество. Каракитаи Жетысу пытались захватить среднеазиатские владения Караханидов. В 1137 году разгромили Караханидов под Ходжентом, в 1141 году в Катаунской степи близ Самарканда Затем вторглись в Бухару, захватили всю центральную часть Мавераннахра Караханиды стали их вассалами и вынуждены были платить дань. Каракитаи захватили Хорезм, шах Хорезма платил ежегодно 3000 золотых динаров. В 1208 году каракитаи были разгромлены на востоке найманами. В 1210 году шах Хорезма также напал на каракитаев. В 1212 году государство каракитаев пало, их земли владениями найманов во главе с ханом Кучлуком.
(Нашла объяснение в интернете. По моему самое доходчивое и понятное)
Объяснение:
Західноукраїнські землі були строкатими етнічно: хоча більшість населення становили українці, у Східній Галичині значною була частка поляків та євреїв; у Північній Буковині — румунів; а на Закарпатті - угорців, румунів та поляків. З приходом австрійської адміністрації, у статусі чиновників на управлінців, на західноукраїнські землі переїздили також німці.
Суспільство продовжувало ділитися на стани: шляхту, духовенство, міщан та селян. Більшість українців проживала у селах. Лише незначна кількість належала до інших, більш привілейованих станів. Тому до соціальних відмінностей, значною мірою додавалися й національні. Найбільші міста — Львів, Броди, Ужгород, Чернівці, Тернопіль — були переважно не українськими.
Селяни вдавалися до саботування нестерпних повинностей, масових втеч, бунтів та навіть збройних виступів. Найчисленнішими стали холерні бунти на Закарпатті у 1831 році та повстання Лук'яна Кобилиці на Буковині у 1843-1844 роках. Неписьменний селянин Кобилиця підбурив інших, не менш неписьменних селян самовільно захопити пасовиська та луги у своїй окрузі. Він стверджував, що має дозвіл від самого цісара, тобто австрійського імператора. Насправді ж, Кобилиця купив звичайну книгу про права й повинності жителів гір, де йшлося зовсім про інше. Але перевірити ніхто не зміг. Повстання набуло значних масштабів. Кобилицю прозвали «гуцульським королем». Придушити повстання вдалося лише втручанням урядових військ.