Чингисхан или Чингиз Хан, это не имя, а титул, который был дарован Темучину в конце 12 века на курултае.
Темучин родился в семье влиятельного вождя одного из монгольских племен Есугея между 1155 и 1162 годом, так как точная дата его рождения неизвестна. Когда Темучину было девять лет, его отца отравили враги, и семье пришлось искать средства для существования. Его матери с детьми долго пришлось скитаться в полной нищете, а затем жить в пещере. Семья была в то время настолько нищей, что по легенде Темучин убил своего брата за то, что тот съел пойманную Тэмучином рыбу.
После смерти отца будущий полководец вместе с семьёй был вынужден бежать, так как соперники его покойного родителя желали уничтожить их всех. Семье будущего хана приходилось кочевать с места на место, чтобы их не нашли враги, отобравшие у семьи принадлежащие им по праву земли. Впоследствии Темуджину пришлось приложить много усилий, чтобы стать во главе монгольского племени и со времени отомстить за смерть отца.
Політика царизму щодо автономії України за Петра І та його наступників зумовлювалась прагненням посилити російський абсолютизм і ліквідувати автономію української державни, обмежити їхні національні права. Особливо такий процес здійснювався під час Північної війни. Як бачимо, вже на початку XVIII ст. в Україні запроваджувався губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав стежити за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати "шатості до зради", контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним із головних завдань резидента стало нав'язувати людям думку, що все погане робить тільки українська старшина, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочували доноси. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, нездатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й, насамперед, молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.
Объяснение:
Повсякденне життя селян за часів Київської Русі Велика частина населення Київської Русі проживала в сільській місцевості. Люди боролися за існування, розорювали нові землі, тримали худобу, полювали, оборонялися від нападників, а на півдні – від кочівників. Нерідко орачі виходили в поле озброєні, щоб відбитися від степовиків. Найбільш поширеними на Русі були так звані великі сім’ї. Старший з чоловіків був главою сім’ї, в якій жили і вели спільне господарство його сини зі своїми дружинами та дітьми. Вони разом обробляли землю. Глава сім’ї розпоряджався майном і долею кожного з її членів. Це стосувалося навіть шлюбів дітей, яких могли одружити або видати заміж проти волі. Діти працювали з дитинства. Уже з 7 років хлопчиків брали працювати в поле, починали привчати до роботи і вчити грамоті, якщо була така можливість. Дівчата доглядали за молодшими братами і сестрами, допомагали матері по господарству, вчилися у неї прясти пряжу, ткати полотно, шити одяг. У Київській Русі, особливо в сім’ях селян, люди рано вступали в шлюб, так як дуже цінувалися трудові руки. Дівчинка в 12 років була вже на виданні. Траплялися й більш ранні шлюби, хоча християнська церква їх не заохочувала. Довгими зимовими вечорами при світлі скіп жінки пряли, чоловіки робили домашнє начиння, пили хмільні напої, мед, згадували минулі дні, слухали казок, розповідали билини. Ще довго зберігалися язичницькі свята. Селяни жили в невеликих будинках. На півдні, в лісостеповій зоні, це були напівземлянки, з дахом покритим зверху шаром землі, кінці якого часом опускалися до самого низу. На півночі це були зрубні, наземні споруди з дерев’яними підлогами. Печі, глинобитні або кам’яні, як і раніше топилися по-чорному. Вікна були маленькими. Вони обтягувалися коров’ячими бульбашками або промазати маслом полотном. Житла висвітлювалися лучиною – тонкими трісками сухого дерева. Всі жителі Русі одягалися однаково. Чоловічий костюм селянина складався з полотняної до колін сорочки з розрізаним попереду коміром, шерстяних домотканих портів. Єдиною прикрасою цього одягу був вузький пояс, прикрашений фігурними металевими бляшками. Верхнім одягом були також сіряки – каптани без коміра, з довгими вузькими рукавами. Взимку носили прості шуби – кожухи – і гостроверхі хутряні або повстяні шапки. Ноги обертали вузькими і довгими шматками тканини – онучами, на які надягали постоли з кори липи. Частина населення Русі проживала в містах. У них селилися князі, розміщувалася князівська дружина. У містах князі зі своїми помічниками правили суд, управляли підвладними землями, приймали іноземних послів. На міських площах збиралося віче. Поступово міста росли і ставали торговими і ремісничими центрами. Одним з найбільш поширених видів ремесел було ковальство. Обробка заліза, виготовлення з нього різних виробів здійснювалися в ковальських майстерень – кузнях. Великими ремісничими центрами, які проводили вироби з металу, були Київ, Чернігів, Вишгород, Галич, Новгород. У містах зосереджувалася і релігійне життя. Тут споруджувалися великі храми, жили і виконували християнські служби та обряди митрополит і єпископи, стояли великі монастирі. Міста були центрами культури. У них організовувалися школи, писалися ікони, створювалися фрески і мозаїки. Побут простих городян мало відрізнявся від селянського. Крім ремесла і торгівлі, займалися городництвом, скотарством, бортництвом. Глава сім’ї брав участь в міському віче, відповідав за виконання різного роду повинностей, а також за нетяжкі злочини членів своєї сім’ї.