Коротко Китай
Объяснение:
ответ в документе
Можно лучший ответ?:>
Китайских.
Объяснение:
Проверено в онлайн мектеп :)
Відповідь:
Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність.
Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.
Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним
Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).
Пояснення:
Відповідь:
1.Освіта
Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах , особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.
Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.
2.Літописання
Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.
Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.
Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.[2]
Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля руську зброю і Руську землю.
3.Архітектура
Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля ма але водночас величний вигляд.
Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.
У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також б облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.[3]
На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.
4.Образотворче мистецтво
Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами.
Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні храми Волині й Галича. Проте він не набув значного поширення — з останньої чверті ХІІ ст. будуються храми, у яких не було фресок. До таких споруд, наприклад, належить собор у Луцьку.
У той же час фрески знаходять широке поширення в князівських палатах. Існують літописні свідчення, що ними були розмальовані палати Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.
Проте до нашого часу не збереглось жодної фрески, за винятком розпису Вірменського собору у Львові.
Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені мініатюри рукописів належать виключно до високопрофесійних зразків. Найдавнішим ілюстрованим рукописом галицько-волинської традиції, що зберігся до нашого часу, є Добрилове Євангеліє (1164 р.)[5], у якому містяться чотири мініатюри євангелістів на тлі обладнання книгописної майстерні.
Пояснення:
Государство усуней
Государственное устройство усуней. В конце первого тысячелетия до нашей эры на территории Жетысу, Тянь-Шаня и Тарбага-тая складывается государство, известное из китайских источников, как "Страна Усунь". Усуни обитали первоначально в районе реки Данхэ, но в III в. до н. э. под натиском племен юэчжи вынуждены были откочевать в Монголию, а после ряда поражений, нанесенных им хуннами, в Семиречье и Джунгарию. Здесь усуни, признав зависимость от хуннов, основали в 177 г. до н. э. собственное государство, объединившее потомков сакских племен Семиречья, Восточного Казахстана и Джунгарии. Уже в середине II в. до н. э. усуни фактически отделились от империи Хунну и начали сближаться с Китаем. В 53 г. до н. э. Усунь распалась на две части.
Во главе государства стоял правитель, носивший титул куньбек - "великий правитель", передававший престол по наследству. С 53 г. до н. э. , когда государство разделилось, появились независимые друг от друга великий куньбек и малый куньбек. Кроме верховного правителя существовали еще восемь категорий чиновников правителя носил титул дуглу и был фактически главой исполнительной власти. Ниже находились два великих полководца и три правителя уделов, именовавшиеся князьями военачальников носили титул дарту. Кроме того, были чиновники, ведавшие делами ставки куньбека, сбором налогов, исполнением законов и т. п.
Политическая история усуней. С начала образования усуньское государство находилось в зависимости от хунну, но сумело быстро освободиться и стать одним из сильнейших государств региона. Китайцы, ища союзников в борьбе с хунну, обращаются к усуням и выдают за усуньского куньбека свою царевну. Хунну, обеспокоенные этим, начинают в 80-м г. до н. э. набеги на восточные границы государства, но после длительной борьбы терпят поражение от объединенных сил усуней и Китая. После этого связи Жетысу с Поднебесной Империей еще более упрочились.
Китайские эмиссары стали открыто вмешиваться во внутренние дела Усуньского государства, что привело к усилению в стране прохуннской партии. В 60 г. до н. э. к власти пришел Найби, не пользующийся популярностью в народе и опирающийся на китайские гарнизоны. Против него было поднято восстание, возглавленное представителем царского рода Ожетом. Найби был убит, но пятнадцатитысячная армия китайцев заставила Ожета пойти на компромисс. В 53 г. до н. э. Усуньское государство было разделено на две части. 40 тыс. семейств и титул Малого куньбека получил Ожег, 60 тыс. семейств и титул Великого кунька получил Ян-гуйби, ставленник Китая. Ставка великого куньбека находилась на берегах Иссык-Куля, малого - в северной части страны, в Жетысу.
Дальнейшая история усуней полна междоусобных войн Великих и Малых куньбеков, причем первые опирались в этой борьбе на Китай, вторые - на кангаров и хунну. Однако после распада империи Хунну отношения северных усуней с ней испортились. В 49 году до н. э. Ожег потерпел поражение в нескольких пограничных сражениях. В 44 г. хунну напали на южных усуней и разграбили столицу - город Чигу. Эти события привели к сближению усуней с Китаем, в союзе с которым в 36 г. до н. э. был совершен поход против северных хунну.
В 30-х годах отношения между великим и малым куньбеками вновь обострились. После смерти Ожета трон занял его сын Жини, однако, великий куньбек Силыби (33-36 гг. до н. э. ) изгнал его и посадил на его место своего ставленника. Силыбию удалось восстановить единство усуньского государства, но в 17 г. до н. э. брат малого куньбека Уйжинжан начал войну с ним. Силыби был убит, попытки вооруженного вмешательства китайцев не имели успеха. В 12 г. до н. э. Уйжинжан был убит, его младший брат с 80 тысячами усуней ушел к кангарам и начал войну против обоих куньбеков. Оба владения практически потеряли самостоятельность и управлялись фактически китайским наместником.
Объяснение: