Объяснение:
Визвольні змагання 1917-21
ВИЗВО́ЛЬНІ ЗМАГА́ННЯ 1917–21 – період в історії України, що характеризується значною політичною, військовою та дипломатичною діяльністю українських національних сил, спрямованою на відродження самостійної держави на всіх українських етнічних землях. Спочатку ця боротьба проходила на центр. укр. територіях, що до 1917 входили до складу Рос. імперії, згодом вона поширилася на зх.-укр. землі, що входили до складу Австро-Угорщини, встановлюючи третю укр. державність після двох попередніх – за княжої і козацької діб. Після Лютн. революції 1917 на центр. Україні було послідовно встановлено 3 держ. формації: Українська Народна Республіка, Українська Держава і Директорія Української Народної Республіки. Першим кроком до відновлення незалежності України стало створення 17 березня 1917 в Києві Української Центральної Ради, яку очолив М. Грушевський. Укр. нац. конгрес, що відбувся 17–21 квітня 1917, став по суті укр. установчими зборами, які перетворили УЦР у рев. парламент. Після конгресу УЦР обрала зі свого складу виконав. орган – ком-т, згодом названий Малою Радою. Державотворча діяльність УЦР відображена в 4-х проголошених нею універсалах. І Універсал, ухвалений 23 червня 1917 та проголошений на 2-му Військ. з’їзді у Києві, прокламував автономію України, визначав ставлення до рос. Тимчас. уряду і стверджував, що тільки Укр. установчі збори (сойм) мають право схвалювати закони в Україні. Незабаром було створено Генеральний Секретаріат УЦР – виконав. орган, який очолив В. Винниченко. Військ. справами з ініціативи новоствор. уряду упродовж 1917 керував С. Петлюра.
Визвольні змагання українського народу 1917 - 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею — з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які містилися у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р., Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехословаччині.
Поразка українських визвольних змагань була зумовлена низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства як наслідок тривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напряму дій. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу виступали проти національно-визвольних змагань українства, тоді як відомо, що результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом держава значною мірою стала для них несподіванкою. На жаль, як український народ, так і його провідники не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту власної державності.