расширив свои границы в Сибири Россия должна была обезопасить торговые пути от Волги до яика. До населённых кочевыми народами казахских степей и городов средней Азии. С с этой целью был построен город крепость Оренбург
Объяснение:
ВОТ
Гай Ю́лий Це́зарь Октавиа́н А́вгуст[комм. 1][6] (лат. Octavianus Augustus [ɔktaːwiˈaːnʊs au̯ˈgʊstʊs], при рождении — Гай Окта́вий Фури́н, Gaius Octavius Thurinus; 23 сентября 63 года до н. э., Рим — 19 августа 14 года н. э., Нола) — древнеримский политический деятель, основатель Римской империи. 13 раз занимал должность консула (43 год до н. э., 33 до н. э., ежегодно с 31 до 23 до н. э., 5 до н. э., 2 до н. э.), с 12 года до н. э. — великий понтифик, с 23 года до н. э. обладал полномочиями трибуна (tribunicia potestas), во 2 году до н. э. получил почётный титул «отец отечества» (pater patriae).
Происходил из незнатной богатой семьи, приходился внучатым племянником Цезарю. В 44 году до н. э. был усыновлён им по завещанию и оказался в центре политической жизни Римской республики, пользуясь поддержкой многих сторонников Цезаря. В 43 году до н. э. вместе с цезарианцами Марком Антонием и Марком Эмилием Лепидом создал второй триумвират для борьбы с общими противниками. После побед над Марком Брутом и Секстом Помпеем между триумвирами началась борьба за власть, завершившаяся войной между Антонием и Октавианом.
В 27—23 годах до н. э. Октавиан сконцентрировал в своих руках ряд обычных и чрезвычайных должностей, позволивших ему управлять Римским государством, избегая установления открытой монархии. Для характеристики нового строя используется термин «принципат», а Октавиан считается первым императором в современном смысле этого слова. За время своего правления Октавиан значительно расширил границы Римского государства, включив в его состав большие территории на Рейне и Дунае, в Испании, а также Египет, Иудею и Галатию. Проведение активной внешней политики стало возможным благодаря развитию экономики, освоению провинций и военной реформе. Правление Октавиана ознаменовалось уменьшением влияния сената на римскую политику и зарождением культа императора (среди проявлений последнего — переименование одного из месяцев в август). Поскольку у императора не было сыновей, в течение своего правления он рассматривал различных возможных наследников. В конце концов, он оставил власть своему пасынку Тиберию, а основанная Августом династия Юлиев-Клавдиев правила Римской империей до 68 года.
Свяще́нна Ри́мська імпе́рія — у 962—1252 роках держава у Західній і Центральній Європі. Спочатку складалася з трьох королівств: Східного Франкського (Німеччини), Італії і Бургундії, згодом поступово розпалася на конгломерат державних утворень із різним ступенем суверенітету до влади імператора. У період найбільшого розширення до складу імперії входили території таких сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, північної та середньої Італії, частини західної Польщі та частини східної Франції.
Імперію, визнавану за пряме продовження античної Римської імперії та франкської імперії Карла Великого, заснував східнофранкський король Оттон I, другий правитель із Саксонської династії. Процеси становлення єдиної держави в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальною ієрархічною структурою, що об'єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегією курфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — рейхстагом, який репрезентував інтереси основних класів суспільства. Датою заснування імперії вважають 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі.
У ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнському світі. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією при одночасному зростанні могутності територіальних князів у Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які погрожували перетворити Священну Римську імперію на конгломерат напівнезалежних утворень. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI століття «імперська реформа» дозволила посилити єдність держави і сформувати новий баланс влади між імператором і суспільством, що дозволило імперії відносно успішно конкурувати з національними державами Західної Європи. Криза Реформації і Тридцятилітньої війни була подолана ціною подальшого обмеження влади імператора і перетворенням загальносуспільного рейхстагу на головний елемент імперської конструкції. Імперія нового часу забезпечувала співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави і збереження самостійності її суб'єктів, а також захист традиційних прав і привілеїв суспільства, проте втратила спроможність до експансії, посилення центральної влади і ведення наступальних війн. Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII столітті призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Священна Римська імперія проіснувала до 1806 року і була ліквідована в ході наполеонівських війн, коли був сформований Рейнський союз, а останній імператор Франц II відмовився від престолу.
Расширив свои границы в Сибири Россия должна была обезопасить торговые пути от Волги до Яика. До населенных кочевыми народами казахских степей и городов Средней Азии. С этой целью был построен город - крепость Оренбург